2. Німецький гуманізм у особливостях

Семінар № 4 НІМЕЦЬКИЙ ГУМАНІЗМ НАПРИКІНЦІ XV – ПЕРШ. ТРЕТИНІ XVI ст.

2. Німецький гуманізм та його особливості.

Літ-ра: Ист. Культуры стран Зап. Европы в эпоху Возрождения Под ред. Л.М. Брагиной

До поч. 16ст. Німеччина була великою частиною Св. Рим. Імп. – країною, роздробленою політично й господарськи, однак і такою, що вже вступила на шлях помітного зросту ринкових відносин та нових елементів у виробництві.

Становлення гуманізму в Німеччині (Н.)

Гуманізм зародився у Н. у 1430-ті – на століття пізніше ніж у Італії – під впливом її культури. Його перші прояви було відчутно під час Базельського собору і від самого початку в силу місцевих умов й ідейних традицій гуманізм набув на німецькому грунті специфічних рис: в Н. поборники гуманізму проявляли інтерес не лише до античного, а й до релігійно-етичної та церковно-політичної проблематики.

Підгрунтя для гуманзіму та ренесансної культури вцілому були закладені у країні високим рівнем духовної та матеріальної культури (розвиток міст, вплив світськості) + рух «нового благочестя», що спирався на релігійно-філософські вчення німецьих і нідерландських містиків. Учасники руху «браття спільного життя» добровільно відмовлялись від свого майна на користь общини та селились гуртом, одна не обмежували себе чернечими обітницями та продовжували світський образ життя. Слідом за містиками вони по-своєму трактували «уподібнення Христу»; орієнтуючись на ранньохристиянський ідеал, критикували моральний занепад кліру, безплідність схоластики для практичного благочестя та стверджували можливість «праведного шляху»християнина на основі морально чистого життя мирян, які б вели щоденну працю.

Основа життя – духовне вдосконалення через вчинки, а не слова. Турбота про хворих, турбота про освіту дітей, про облаштування латинських шкіл та міських бібліотек, покращення викладацтва та перепис книг, пізніше – книгодруквання. Повага до освіченості , використання для виховання «добрих норовів» частини античної літератури, орієнтація на ранньохристианські ідеали + увага духовному саморозвитку = все що сприяло появі гуманізму.

Інший напрям гуманізму – критика кліру та церковних інститутів не лише з морально-релігійних, а й з політичних позицій. Критика спиралась на вчення 14ст. противників світських зазіхань папства – Марсілія Падуанскього та Вільяма Оккама, які знайшли в н. пристанище від переслідувань. Цей напрям у подальшому набув розмаху в освіченому середовищі південно-німецьких міст. У сер. 15ст. виношувались плани імперських реформ та антиримьскі проекти створення національної німецької церкви по зразку Франції, яка б обмежувла права папи на своїй території.

У розвитку уявлень, що прокладали дорогу натурфілософії та пантеїстичним тенденціям 16ст. великим були звслуги німецького мислителя 15ст. Миколи Кузанського 1401-1464. На відміну від сучасних італійських гуманістів, він звертався у розробці філософських питань не тільки до етики, а й, подібно схоластам, до проблем світобудови. Традиційно розумів Бога як творця, форму всіх форм, але водночас застосовував математичні уподібнення та діалектичне вчення про співпадіння протилежностей, аби по-новому освітити співвіднесення Бога й природи. З імям Миколи Кузанського повязані важливі натурфілософські уявлення про рух Землі + ряд проектів церковних та політичних реформ. Віяння гуманістичного характеру, незалежність розуму, який здатний був поставити під сумнів важливі церковні документи як Константинів дар та лжесидорові декреталії, поєднувались у Кузанському із вірністю основам схоластичних традицій та позицією великого католицького ієрарха.

Для природознавчих інтересів гуманістів 16ст. особливо важливими виявились досягнення 15ст. у математиці й астрономії – спроби Кузанського обгрунтувати у природознавстві необхідність точних підрахунків та кількісних методів, а також праці вчених Венського уні-тету Пейербаха й Регіомонтана.

Гуманіст. інтереси у Венському уні-теті прагнув стимулювати під час свого перебування у Н. італ. гуманіст Еней Сільвій Пікколоміні, який став секретарем імперської канцелярії Фрідріха 3, а пізніше – по поверненню в Італію — кардиналом і нарешті папою Пієм 2. Йому належить великі заслуги в розвитку гуманізму в Н. У своїх промовах у Венському уні-теті він обгрунтував гуманістичну программу поєднання нової освіти й благочестя, сам читав курс лекцій про давньоримських поетів. Його новела «Евріал та Лукреція» зіграла роль зразка цього жанру. Писав комедії на манеру Теренція, звернувся до придвірної теми та написав твір, що слугував зерцалом для виховання господаря, пізніше – автор «Історії імператора Фрідріха 3» та інших історико-географічних робіт, що повпливали на німецьку гуманістичну історіографію. Найбільше значення важить його опис Н., де вперше співставлено життя давніх германців Тацита із образом сучасної Н. Такий прийом пізніше часто застосовували нім. гуманісти.

Хоча «місцеві корені» гуманіст. культури не варто недооцінювати, але головну роль на ранній стадії розвитку відгравав суттєвий вплив Італії – зразки творчості, ідеї, методи підходу до проблем життя та науки. Із ними знайомили італійські гуманісти, подібно Енею Сільвію Пікколоміні та німецькі пропагандисти нової культури, які навчались у Італії. З Числа останніх вийшли перекладачі італ. гуманіст. літ-ри на німецьку мову, герольдии гуманзіму – мандрівні поети, які читали лекції про античну культуру, лідери перших гуманістиних кружків в півд.нім. містах та при дворах князів, які прагнули використати нові тенденції у своїх цілях. Певний вклад в розвиток нім. гуманізму внесло знайомство й посередництво із франц, та англ. досвідом.

Особлива роль належала книгодрукуванню – велике відкриття 15ст. У нім. землях діяло близ 50 центрів книгодрукування.

Проникнення гуманізму в університети

Розповсюдженню гуманзіму за Альпами сприяли кризові явища в пізній схоластиці та уні-тет викладацтві. У перші роки 16ст. у Н. снувало 15 універів (на рахуючи Празького й Базельського на території імперії) з яких 9 засновано з сер. 15ст. «Молоді» універи відігравали роль оплоту боротьби протии церкви з єресями, вони так само як і «старі» отримали привілеї на цензуру книг. Викладачі зобовязані негайно спростовувати хибні уявлення, що розходились із церквою, якщо вони зустрічались при навчанні студентів.

Схоластика булла відірвана від практичних запитів життя чим і скористались гуманісти, які висували ідею реформації університетів. Проникнення гуманістів в уні-тети полегшувалось неміцністю звязків раннього нім. гуманізму з схоластичною традицією

+ сприяння князів, які хотіли зміцнити свій вплив на уні-тети.

Як правило гуманісти починали з читання не обовязкових для відвідин лекцій на артистичних – найбільш людних факультетах. Гуманістам вдалось закріпитись на ф-тетах прва й медицини, але ф–тет теології надовго залишився бастіоном схоластів.

Звідусіль гуманісти вносили корективи у предмет, методи, цілі освіти, сприяючи її секуляризації та зближенню з практичним життям.

Гострій критиці піддавався формалізм схоластичної логіки, традиційні підручники, праці середньовічних коментаторів. Як і у Італії – головний принцип ставало звернення до першоджерел, зокрема до новознайдених. Використовувались тексти очищені від середньовічних спотворень методами історико-філологічної критики, приклади якої дали італійці. Головний спосіб навчання все ще – читання та коментування текстів, пряме та символічне, однак змінились авторитети на які спиралось викладацтво.

Особливості гуманізму в Німеччині

Італія виробила основи гуманістичних канонів, Німеччинарозробила їх варіації, новаторські для національної культури. Особливу увагу нім. гуманісти приділяли неподільносіт красномовства й мудрості. В Н. рано стали виголошувати широту завдань гуманізму. Мова йшла про охоплення усього видимого світу новою етичною оцінкою. Це посилювало роль світоглядних проблем релігійно-філософ. Характеру і водночас відкривало дорогу конкретним дисциплінам природознавства.

В уні-тет. Освіті основоположним залишався комплекс гуманітраних наук(грамматика, риторика, поетика, історія, моральна філософія), але в індивідуальній творчості освіта доповнювалась інтересом до географії, медицини, астрономії, математики. В структурі нім. гуманістичної культури роль природознавства виявилась більшою ніж в аналогчній по часу французькій та англ. ренесансній культурі.

Інші специфічні риси гуманізму – увага до етико-релігійних та церковно-політичних питань, повз які не пройшов жоден з нім. гуманістів. Характерна риса, що пронизувала всю діяльність гуманістів – загальнонімецький патріотизм, тяга до виховання національних громадянських почуттів та інтересів. Гуманісти хворобливо відчували контраст між колишньою славою імперії та політичною слабкістю роздробленої вітчизни. Ось чому нерідко патріотичні ідеї набували гіпертрофованого характеру й вироджувались у націоналізм, а батьківщина змішувалась із імперією.

Пробудження самосвідомості особистості, гуманістичне антистанове розуміння гідності, благородність людини, висока оцінка ролі розуму й земної слваи – все це загалі ознаки європ. Гуманізму природні і для півн. Гілки. Але ідеал «різносторонньої людини» homo universalе, що утвердився у Італії, як і французький аристократичний зразок гармонійно розвинутого придворного, у Н. практично не набули розповсюдження. Головний акцент ставився на поєднанні етичних чеснот із ерудицією. Утвердився ідеал людини вченої та літературної професії, що було обумовлено бюргерською орієнтацією гуманізму в Н.

Гуманісти у своїй педагогіці нерозривно повязували завдання освіти із завданнями виховання в дусі гуманіст. Етики, особистої та громадянської , а також з естетичними цілями – вдосконалення смаку, мови, стилю по зразку класичної латини. Існували відмінні від Італійських канони естетики – перевага не гармонійним, а експресивним формам. Широкий розмах набув розвиток сатири, автори з охотою користувались прийомами гіперболи та гротеску.

Головний здобуток гуманіств у нім. Уні-тетах – підготовка на основі місцевих вищих шкіл достатньо широкого кола освічених людей, що знають норми нової світської культури та керуються нею.

Літра: Пурышев Немецкий и нидерландский гуманизм

Культура гуманізму, що виникла в 14ст. у Італії, до кінця 15ст. міцно утвердилась у Німеччині та Нідерландах, які увійшли 1477-1482рр. у склад Германської імперії. Подібно своїм італійським попередникам, німецькі та нідерландські гуманісти високо ставили культурні завоювання античного світу, рішучо виступали проти середньовічної схоластики, проти рутини та всього, що обмежувало та калічило людське життя.

Заколивались давні порядки феодалізму. Рицарство сходило з історичної арени, надзвичайно піднялось значення міст. Розвито торгівлі й промисловості + зміцнення міжнародних зв’язків. Знаменна подія – винахід книгодрукування І.Гутенбергом з Майнцу в сер. 15ст. Завдяки книгодрукуванню чимало видатних античних та ренесансних авторів стали надбанням широких читацьких кіл. Знання перестало бути церковним привілеєм. Як у філософії, так і в науці, та в мистецтві чутно було голоси людей, які створювали нову свободолюбну культуру епохи Відродження.

Звісно, що гуманісти Німеччини та Нідерландів спирались на ренесансну Італію – батьківщину гуманізму. Але разом із им німецько-нідерландський гуманізм щеть не був простим повтором італійського. У нього була власна доля.

Історична своєрідність німецького гуманізму визначались тим, що він розвивався у країні, яка стояла на порозі подій, які невдовзі докорінно потрясли стару будову «Священної Рим. Імп. герм. нації». 1517 року у Німеччині вибухнула Реформація, яка невдовзі перекинулась на Нідерланди та інші європ. країни. Кульмінаційним моментом стала Велика селянська війна 1525р. Німеччина розпадалась на десятки князівств: вільні міста, князівства, герцогства.

Безсумнівно, що в ідейній підготовці реформації німецькі гуманісти та їх нідерландські друзі зіграли немало важливу роль. На відміну від гуманістів Італії, які скоріше виявились язичниками, ніж християнами і доволі диференційовано підходили до питань віросповідання, представники північного гуманізму детально зосереджувались на працях давньохрист. авторів, уважно читали Біблію та звинувачували церкву в тому, що вона у своїй світській практиці далеко пішла від первинного = істинного християнства. Спираючись на чернечий обскурантизм (негативне ставлення до освіти і прогресу, відсталість, реакційність), прагнули щоб релігія слугувала людині, а не робила з неї підневільного мертвої церковної догми. Однак розгойдавши столітні порядки католицизму, прагнучи олюднити релігію, північні гуманісти не могли передбачити, що Реформація обернеться проти них, що бюргерство налякане могутнім народним рухом, зречеться гуманістичного вільнодумства, а вожак бюргерської реформації Мартін Лютер оголосить рАзум «блудницею диявола».

Однак північні гуманісти не цурались світської культури. Реформа шкільної освіти сприяла тому, щоб школи ставали світськими. Німецькі гуманісти надавали перевагу письму мовою Цицерона та Квінтіліана – міжнародна мова гуманістичної словесності, однак їх прагнення водночас були спрямовані очистити Німеччину від середньовічного варварства та вдихнути в неї нові життєві сили – патріотична ідея. На рубежі 15-16ст. всім було зрозуміло, що «Св. Рим. Імп. герм. нація» потребує добрячого стусана. Молодий Альбрехт Дюрер зобразив ці настрої в циклі гравюр по дереву «Апокаліпсис» 1498, де янголи вражають мечами порочних королів, рицарів, єпископів та прелатів.

Віра в остаточну перемогу розуму та справедливості + сатиричні промови в адресу темних сторін життя, темрява незнання та забобонів = прагнення гуманістів викорчувати їх з ментальності німецького повсякдення. 15-16ст. – у літературі провідна роль у сатиричних жанрів.

Звернувшись до сатири, гуманісти могли звернутись не лише на традиційну античну, але й на міцну національну традицію, адже з давнини бюргерська література тяжіла до сатиричної насмішки. У поемах Гуго Трімберського уродженця Франконії 13ст. міцно вкоренились контури сатирично-дидактичного «зерцала», яке міцно ствердилось у бюргерській літературі в подальшому.

Нім. Гуманіст Себастіан Брант (1457-1511) опублікував у 1494 у Базелі свою сатирично-дидактичну поему «Корабель дурнів». На відміну від інших нім. Гуманістів написав поему не латиною, а німецькою! Далекою від книжного педантизму, підхопленою з вуличних розмов, у харчевнях та цехах. Самий цей факт вказує на тісну традицію Бранта з німецькою національною традицією. Подібно попередникам автор розгортає картину людських пороків. Однак водночас вже не є середньовічним письменником. Хоча в ній чимало готичного та старомодного. Старомодність – властива якість німецького бюргерського Відродження. Присутня і у творчості А. Дюрера і у гравюрах Лукаса Кранаха й в поезії Ганса Сакса.

Але від Середніх віків книга Бранта відрізняється, бо середньовічні «зерцала» давали оцінку зовн. світові з теологічної точки зору та критерію. Погане світське життя пояснювалось недостатністю благородства. Доброчинності протиставляється гріховність. Однак у Себастіана Бранта теологічний критерій втрачає колишнє значення. Поет виводить світ на суд людського розуму. Виникає нова ідейна ситуація: вже не диявол псує та калічить світ, його калічить незнання. Все на землі пішло шкереберть відтоді як люди, забувши про розумі, стали рабами дурості. Автор здіймає на сміх звичаї та норови дурнів, поет і на себе вдягає ковпак шута, аби здобути право безкарно говорить людям правду. Автор тепер вже не церковний проповідник.

Аби краще оглядати натовп дурнів, Брант поміщає їх на човні що прямує до Нарагонії – країни дурнів. Потім перераховуються різні види дурості. Відкриває парад дурнів удаваний вчений, який покликаний стати першими сподвижником Розуму, його воїном він лишень пускає пил в очі невірним. Пан доктор (Dominus Doctor) – втілення невігластва, заточеного в університетське вбрання. За невіглаством йдуть забобони, п*яництво, дармоїдство, підлабузництво… хвастовство та пиха, самозакоханість.

Нім. Гуманіст вірно підмічає тенденцію характерун для періоду первинного накопичення, коли звідусіль розповсюджується дух користолюбства, розриваються патріархальні зв*язки. У Німеччині з її феодальними пережитками та політичним партикуляризмом цей процес йшов до подальшого розвалу держави та до різкого загострення соціального антагонізму. Егоїзм + жадібність вбиває у людях громадянську почуття, робить їх лицемірними та жорстокими.

У латинському перекладі сатира «Човен дурнів» Я. Лохера стала надбанням усієї освченої Європи і у Бранта знайшлись послідовники. Його книга послугувала для інших сатирично-дидактичних творів такої собі «літератури про дурнів», що розповсюдилась у Німеччині в 16ст.