р-у отношения

Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара

Ессе

З дисципліни: «Українсько-російські відносини»

За темою: «Українсько-російські кордони:проблема нормалізації»

Виконала: Кебурія Р.

(ІІ-12-1з)

План

Вступ

Сухопутний та водний кордони: умови досягнення згод

Україна в геополітичному об’єктиві Росії

Проблема нормалізація кордонів між Росією та Україною

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Із здобуттям Україною незалежності гостро постала проблема договірно-правового оформ-лення державного кордону з її сусідами – Польщею, Словаччиною, Угорщиною, Румунією, Молдо-вою, Білоруссю, Російською Федерацією (РФ). Найскладніше відбувається процес визначення українсько-російського кордону, що пов’язано з прагненням РФ забезпечити своє геополітичнедомінування на просторах колишнього СРСР. Актуальність теми дослідження підсилює той факт, що незавершеність процесу договірно-правового оформлення державних кордонів негативно позначається на міжнародному авторитеті України. Наша держава не може реалізувати жодного із стратегічних завдань своєї зовнішньої політики, зокрема, стосовно набуття асоційованого членства в ЄС та приєднання до Плану дій щодо членства у НАТО.

На початку 1990-х рр. у відносинах між Україною та РФ утвердився базовий принцип щодо визнання лінії адміністративного кордону між РСФСР і УССР міждержавним кордоном, що закріплювалося низкою міжнародних та двосторонніх договорів. У Договорі між РСФСР і УССР від 19.11.1990 р. зазначено, що сторони визнають територіальну цілісність обох держав на основ і кордонів СРСР . Ці положення також знайшли своє відображення в Угоді про створення СНД від 8.12.1991 р., за якою сторони визнають і поважають територіальну цілісність одна одної і недоторканість існуючих кордонів (ст. 5); у Декларації про дотримання суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості кордонів держав СНД від 15.04.1994 р., відповідно до як сторони забезпечують виконання у своїх взаємовідносинах принципів суверенітету, територіальної цілісності і непорушності державних кордонів (ст. 1.). Проте від початку переговорного процесу позиція РФ мала по суті двоїстий характер: з одного боку, в українсько-російських договорах закріплювалась лінія колишнього адміністративного кордону, декларувалася його непорушність, а з іншого, – здійснювалися спроби висунення територіальних претензій до України. Так, 9 липня 1993 р. Верховна Рада РРФСР ухвалила постанову «Про статус міста Севастополь», у якій стверджувалося, що це українське місто має російський федеральний статус.

За зверненням керівництва України претензії російської сторони були розглянуті на засіданні Ради Безпеки ООН. У 1994 р. реваншистські настрої проурядових політичних сил РФ обґрунтував директор Служби зовнішньої розвідки Є. Примаков так: «кордони країн Співдружності не підлягають під дію Гельсінського акту про непорушність кордонів», оскільки вони утворилися після розпаду СРСР ?5]. Очолюючи МЗС у 1996–1998 рр., він запропонував нову концепцію зовнішньої політики Росії, яка була спрямована на розбудову відносин з країнами СНД. З метою реалізації цих завдань 26 травня

1995 р. РФ підписала з колишніми республіками СРСР Договір про співробітництво з охорони кордонів держав–учасниць СНД, що не входять у Співдружність. У такий спосіб Росія намагалася

протидіяти поширенню впливу НАТО на країни пострадянського простору, перешкоджаючи розвитку будь-яких форм стратегічного партнерства між ними. З середини 1990-х рр. в українсько-російських стосунках утверджуються діаметра- льно протилежні підходи щодо способів врегулювання низки проблем, пов’язаних із спільним

кордоном.

Так, Україна є прибічником вирішення спірних питань згідно з існуючими нормами міжнародного права та політико-правових стандартів, а РФ намагається нав’язати сурогатні форми «домовленостей», які забезпечували б її стратегічні інтереси в регіоні. Наприкінці 1990-х рр. інтенсифікація інтеграційних процесів у рамках СНД підштовхнула РФ до врегулювання низки питань, які залишались невирішеними від часу розпаду СРСР. У широкомасштабному політичному договорі Про дружбу і співробітництво між Україною та РФ від 31.05.1997 р. зазначалося, що сторони поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів (ст. 2.). Ці положення викликали гострі дебати у Держдумі, внаслідок чого ратифікація договору затягнулася аж до 25 грудня 1998 р. У 1998 р. російська сторона нарешті визнала лінію адміністративного кордону між РРФСР та Україною міждержавним кордоном по суходолу, проте для розмежування морських акваторій вимагала додаткових угод. Російські дипломати висловили намір лише делімітувати сухопутний кордон, але не здійснювати його демаркацію.

У лютому 1998 р. під час самміту в Москві сторони домовились про закріплення за Азовським морем, отже, й за Керченською протокою статусу внутрішніх вод, які перебувають у спільному користуванні. Наприкінці 2002 р. нарешті було досягнуто домовленостей щодо делімітації сухопутної ділянки українсько-російського кордону від стику України, Росії та Білорусі – до Азовського моря, що закріплювалося у Договорі між Україною і РФ про українсько-російський державний кордон від 28 січня 2003 р. Документ уперше офіційно зафіксував положення про внутрішні води, а саме: «…ніщо в цьому Договорі не завдає шкоди позиціям України і Російської Федерації щодо статусуАзовського моря і Керченської протоки як внутрішніх вод двох держав» (ст. 5) ?7].

Це положення договору можна оцінювати як тактичний прорахунок української дипломатії. Згідно з Конвенцією ООН із морського права від 10.12.1982 р., кожна держава може самостійно визначати зовнішню межу свого територіального моря до 12 морських миль від крайніх точок берега (ст. 3, 4). Якщо б Україна скористалася такою можливістю, Азовське море набуло б статусу міжнародних вод, що дозволило б присутність в його акваторії суден третіх держав. Згідно Конвенцією допускається також визнання державами, що мають протилежні або суміжні узбережжя, статусу внутрішніх вод за Азовським морем. Цей статус передбачає здійсненняделімітації морського кордону на основі проведення серединної лінії по водній поверхні, якщо немає інших правових обставин, що історично склалися (ст. 15).

Отже, поділ Азовського моря можна провести двома способами: 1) на основі правових обставин, що історично склалися, тобто визнати лінію адміністративного кордону між РРФСР та УРСР міждержавним кордоном; 2) визначити серединну лінію на основі принципу рівновіддаленості від берегів. Найоптимальнішим видається перший спосіб, оскільки згідно з цією лінією на сьогодні Керч- Єнікальський канал та острів Тузла де-факто перебувають у юрисдикції України. Другий спосіб є невигіднішим для РФ, оскільки кордон істотно зміститься на схід. При цьому РФ категорично відмовилася визнавати фарватер Керч-Єнікальського каналу українською територією, а тому запропонувала його спільне використання, погоджуючись з установленням кордону лише по дну. Водні простори та континентальний шельф Азовської акваторії пропонувалось використовувати спільно.

Суперечки щодо володіння Керч-Єнікальським каналом, який є єдиним водним шляхом для великотонажних суден з Чорного моря у порти Волго-Донського басейну, зумовлені не лише стратегічними причинами, а й економічною складовою. За проходження каналом понад 8,5 тис. суден на рік Україна одержує близько 150–180 млн. доларів, з них 15–16 млн. сплачує російська сторона ?21]. До того ж в Азовському морі розвідано понад 120 перспективних родовищ континен-тального шельфу; за попередніми оцінками поклади нафти становлять 50 млн. т та газу – 150–200 млрд. м? ?14].

Внаслідок відсутності договірно-правового оформлення кордону постійно відбувається несанкціонований вилов риби, перевезення контрабандних вантажів, забруднення акваторії, нищення морської екологічної системи Азовського та Чорного морів. Відчуваючи недостатність правових підстав для реалізації своєї позиції, 18 вересня 2003 р. російська сторона розпочала будівництво греблі в Азовському морі, яка повинна була сполучитистаницю Тамань Темрюкського району Краснодарського краю з островом Тузла. План керівництваРФ виглядав так: якщо російська сторона добудує дамбу до Тузли, то острів стане продовженнямКраснодарського краю і тоді Росія матиме додаткові переваги при визначенні серединної лінії тапретендуватиме на спільне володіння Керч-Єнікальським каналом. Керівництво РФ сподівалося на те, що офіційний Київ не опиратиметься, оскільки 19 вересня2003 р. РФ, Білорусь, Казахстан та Україна підписали в Ялті Угоду про формування ЄЕП.

Проте, засвідчуючи свою юрисдикцію над Тузлою, Україна в односторонньому порядку встановила напроти російської дамби морські прикордонні понтони, на острові побудувала прикордонний пункт, поставила демаркаційні знаки, терміново організувала військові навчання в Азовському морі. Під тиском міжнародних чинників представники України та РФ були змушені сісти за стіл переговорів. 30 жовтня 2003 р. глава МЗС РФ І. Іванов заявив про те, що Росія поважає територіальну цілісність України, але пропонує визнати Азово-Керченську акваторію спільними внутрішнімиводами та делімітувати кордон лише по дну. Українська сторона наполягала на розмежуванні кордону по водній поверхні ?. Після згаданого візиту відновилися українсько-російські консультації, у ході яких було вирішено вивести питання про делімітацію морського кордону за межі нової угоди.

Тому у Договорі між Україною та РФ про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки, який був підписаний 24 грудня 2003 р., вкотре констатувалося, що «Азовське море та Керченська протока історично є внутрішніми водами України і Російської Федерації» та визначалося, що захід в акваторію іноземних суден військового призначення є можливий лише за згод обох сторін ? Після перемоги В. Ющенка на президентських виборах у 2005 р. українській сторон вдалося частково відновити втрачені позиції. На засіданні підкомісії Ющенко–Путін 5 червня 2005 р. було узгоджено текст проекту договору про розмежування Чорного моря, досягнуто домов-леності про те, що договори щодо визначення усіх ланок морського кордону підписуватимуться єдиним пакетом. Українська сторона запропонувала спочатку чітко делімітувати лінію кордону в Азово-Керченській акваторії, а потім врегулювати усі спірні питання додатковими угодами про судноплавство, екологічну безпеку, оборону ?18] При цьому представники РФ погодилися розмежувати акваторію Азовського моря лінією державного кордону, узгодили методику розподілу водних поверхонь, шельфів Азовського й Чорного морів за серединною лінією за одночасного поєднання методів рівновіддаленості від берегів та пропорційності ?3]. За таких обставин морський кордон набуває вигляду ламаної лінії, що суперечить міжнародній практиці.

РФ наполягала на встановленні спільного управління Керчєнікальським каналом та забезпеченні доступу до його навігаційної системи.Активізація у 2005–2007 рр. євроінтеграційних прагнень України та розширення її співробітництва з Північноатлантичним альянсом спонукали РФ вкотре переглянути вищезгадан домовленості. Прагнення України до вступу в НАТО передбачає реформування не лише її збройни сил, а й сектору національної безпеки на основі вивчення існуючих загроз, що відображено «Цільовому плані Україна–НАТО на 2007 р.». Своїм пріоритетним завданням наша держав визнала завершення процесу делімітації державного морського кордону, що «…дасть змог забезпечити безпеку судноплавства…, розширить можливості для здійснення ефективної боротьби з такими транскордонними правопорушеннями, як контрабанда, браконьєрство, порушення норм охорони довкілля» Вони були також відображені у «Стратегії національної безпеки України «Україна у світі, що змінюється» від 12.02.2007 р. (пп. 3.1.2, 3.1.3). На цьому етапі проблем делімітації морських кордонів в Азовському, Чорному морях і Керченській протоці поступово вийшла за межі двосторонніх українсько-російських відносин та набула міжнародного значення. Під час екологічної катастрофи в Азовсько-Керченській акваторії 11–13 листопада 2007 р. У море потрапило близько 3,5 тис. т нафтопродуктів та 7 тис. т сірки ?1]). За різними оцінками сума

збитків коливається від 25,5 млн. ?16, с. 7] до понад 1 млрд. доларів ?19]. Проте відсутність офіційно визначеного морського кордону перешкоджає правовому врегулюванню будь-яких спорів, зокрема господарських. За цих обставин Українська держава не наважилася вимагати у судовому порядку відшкодування збитків.

Під час зустрічі у Керчі 13 листопада 2007 р. прем’єр-міністри України та РФ домовилисьутворити спільну робочу групу для подолання наслідків катастрофи. У ході переговорів була розроблена єдина система безпечного судноплавства, закріплена у «Тимчасовому положенні про порядок проходження суден у Керченській протоці» від 17 листопада 2007 р. Проте його виконання у повному обсязі передбачалося лише після делімітації морського кордону. Тому вже з 1 січня 2008 р. російські морські служби в односторонньому порядку почали ігнорувати існуючі домовленості ?10]. Нарешті 14–15 травня 2008 р. у Москві під час засідання Підкомісії з питань Азово-Керченсь- кого врегулювання Підкомітету з міжнародного співробітництва Українсько-Російської міждержавної комісії (УРМК) та делегацій України і РФ з розмежування Азовського і Чорного морів, Керченської протоки було затверджено координати точок повороту серединної лінії та її графічне зображення у вигляді ламаної ?19].

Упродовж кількох наступних років двосторонні переговори не принесли істотних результатів. Українсько-російський діалог пожвавився після перемоги В. Януковича на президентських виборах 2010 р. За підсумками його першого офіційного візиту до Москви 5 березня 2010 р. була оприлюднена Спільна заява президентів двох країн та започаткований новий етап спільної взаємодії. У квітні 2010 р. російська сторона погодилася поновити переговори щодо демаркації сухопутного кордону. У рамках 3-го засідання УРМК президентами обох країн 17 травня 2010 р. у Києві була підписана Угода між Україною і РФ про демаркацію українсько-російського державного кордону, за якою сторони зобов’язалися створити Спільну україно-російську демаркаційну комісію (ст. 2). 25–27 жовтня 2011 р. комісія у Чернігові нарешті узгодила план демаркації першого відтинку держкордону на Чернігівсько-Брянській ділянці із зазначенням точок для встановлення 631 прикордонного знака на 222 км. Так, 7 листопада 2012 р. на українсько-російському кордоні з’явився перший прикордонний стовп ?4]. Проте демаркаційні роботи введутьсядуже мляво; відсутність кордону негативно позначається на законності його функціонування,пересуванні людей, товарів та послуг.Після дворічної перерви у лютому 2012 р. також пожвавилися українсько-російські переговори щодо делімітації Азово-Керченської акваторії. Зрештою, українська сторона продовжуваланаполягати на збережені лінії адміністративного кордону між УРСР та РРФСР та взамін за цевисловила готовність поступитися у господарських питаннях, підтримала ідею спільної експлуа-тації Керч-Єнікальського каналу на паритетній основі, його можливий поділ на зони відповідальності.

РФ вимагала провести лінію кордону посередині судноплавного фарватера для того, щобповною мірою забезпечити свої політичні та економічні інтереси. Під час 5-го засідання УРМК 12 липня 2012 р. у Ялті президенти обох країн підписали спільну заяву про те, що делімітація кордону в Азовському та Чорному морях, а також у Керченській протоці здійснюватиметься у дусі дружби, добросусідства та стратегічного партнерства, зурахуванням законних інтересів обох держав. Посилаючись на надійні джерела, українські ЗМІ прогнозують появу якісно нових домовленостей, а саме: Тузла та Керч-Єнікальський канал залишаться у власності України; лінія кордону в Азовському та Чорному морях зміститься в українськийбік приблизно на 2 милі у такий спосіб, щоб Росія могла контролювати вхід та вихід суден із каналу; внаслідок цього Україна може втратити газоносну площу Палласа на морському шельфі; режим судноплавства каналу забезпечуватиме спільна корпорація, яка одержуватиме лоцманськийзбір, а за безпеку каналу відповідатиме Українська держава.

Домовленості між Україною та РФщодо розмежування Азовського і Чорного морів планують підписати у пакеті з планом переоснащення бази російського ЧФ у Севастополі ?17]. При цьому Росія проігнорувала домовленості щодо визначених раніше точок координат поворотів серединної лінії. Вочевидь, Україна та РФ не мають наміру йти на поступки у питанні належності Керчєнікальського каналу, що веде до значного загострення і так напружених відносин. Орієнтація української сторони на універсальні принципи міжнародного права досі не принесла істотних результатів. Тому нашій державі потрібно реалізовувати невикористані можливості – порушувати питання стосовно інтернаціоналізації спору між Україною і РФ про розмежування суміжних водних просторів. Згідно зі статутом ООН до провадження Міжнародного Суду ООН приймаються звернення обох держав, які визнають існування спору, або достатньо спеціальної заяви однієї зі сторін (пп.1, 2 ст. 36 ). Зважаючи на те, що РФ не погодиться офіційно визнати наявність суперечки, Україна може використати право самостійного звернення.

Тоді, керуючись нормами міжнародного морського права та положеннями українсько-російських договорів, Міжнародний Суд ООН може винести рішення про розподіл спільних внутрішніх вод Азово-Керченської акваторії так: 1) або вздовж лінії адміністративного кордону між УРСР і РРФСР; 2) або вздовж серединної лінії, побудованої по прямій за принципом рівновіддаленості від берегів (тоді Україна одержить щебільшу площу, ніж у першому випадку (до 70 % акваторії)). Обидва варіанти є неприйнятними для РФ, а це фактично означає, що навіть за наявності позитивного рішення Суду українсько-російські переговори щодо супутніх питань – демаркації кордону, визначення режиму його функціонування,статусу вільних економічних зон, – можуть затягнутися на довгі роки. Узагальнючи результати дослідження, потрібно зазначити, що РФ створює видимістьефективного переговорного процесу з питань демаркації сухопутного та делімітації морськогокордону, і в такий спосіб намагається постійно втримувати Україну у сфері своїх геополітичнихвпливів. Зважаючи на перманентну політичну кризу в Україні, Росія маніпулює положеннями договірно-правової бази, ігнорує існуючі домовленості. Найгостріші суперечки точаться щодовизначення морського кордону та територіальної належності Керч-Єнікальського каналу. Невизначеність правового статусу Азово-Керченської акваторії становить значну загрозу національній безпеці України та активізує непередбачувані за наслідками проблеми геополітичного, військового, правового, економічного, екологічного, соціального, демографічного характеру.

Україна не може повноцінно використовувати свої морські природні ресурси, розвивати економічний потенціал регіону, задіювати існуючі механізми правового регулювання господарських спорівта вирішення екологічних проблем. До перспективи подальших наукових розвідок у цьому напрямку можна зарахувати дослідження проблеми визначення кордонів у контексті становлення системи національної безпеки України, чи ефективності реалізації стратегії її зовнішньої політики.

2.Сухопутний та водний кордони: умови досягнення згод

Закон України «Про державний кордон України» визначає державний кордон як лінію і вертикальну поверхню, яка проходить по цій лінії, що зазначає кордони території України — суші, вод, надр, повітряного простору.

Кордони мають важливе значення насамперед тому, що вони належним чином закріплені й визнані, визначають межі державної території, підтверджують право держави (титул) на дану територію. Лінія державного кордону встановлюється в результаті домовленості між суміжними державами, тобто шляхом укладення міжнародних угод. Разом з тим вони можуть бути встановлені в результаті видання внутрішньодержавного акта. Так, у ст. 2 Закону України «Про державний кордон України» проголошено, що державний кордон України встановлюється рішеннями Верховної Ради України, а також міжнародними поговорами України.

У ряді випадків міжнародне товариство стикається з невизначеними кордонами через відсутність демаркації. Такі кордони зустрічаються в Африці, Азії (наприклад, відзначається повна відсутність юридичного і навіть фактичного кордону між Пакистаном і Афганістаном), а також у разі неврегульованого прикордонного спору. Але для певної мети неурегульовані кордони можуть все ж таки вважатися юридичною межею суверенітету з практичною метою здійснення цивільної або кримінальної юрисдикції.

Розрізняють сухопутні, водні (морські) й повітряні кордони. За способом їхнього встановлення розрізняють кордони астрономічні, які проводяться по меридіанах і паралелях; орографічні, що проходять по місцевості з рахунком її рельєфу, і геометричні, тобто такі, що прокладаються нанесенням прямих ліній.

Встановлення лінії державного кордону здійснюється у два етапи: спочатку державний кордон описується в міжнародному договорі, з вказівкою точних астрономічних координат або інших безсуперечних ознак (делімітація кордону), після чого наступає демаркація кордону, тобто перенесення на місцевість із встановленням «ясно бачених прикордонних знаків, форми, розмір і порядок встановлення яких визначається законодавством України і міжнародними договорами України» (ст. 4 Закону від 4 листопада 1991 р.), або каменів, надовбів, буїв тощо.

З часу проголошення незалежності України у її відносинах із сусідніми державами постає питання кордонів. У Мінській угоді щодо утворення СНД було закріплене положення про взаємне визнання і поважання територіальної цілісності країн-учасниць Співдружності, недоторканості їх кордонів. У заяві Верховної Ради України 20 грудня 1991 р. з приводу Угоди про Співдружність незалежних держав зазначалося: «Кордон між Україною — з одного боку, та Росією і Білоруссю — з іншого, є державним кордоном України, який є недоторканим. Лінія його проходження визначена Договором між Україною і Росією 1990 p.,лишається незмінною незалежно від того, чи є Україна стороною Угоди, чи ні».

Проте російська сторона, зокрема глава МЗС Є. Примаков, висловив тезу про те, що кордони держав, які утворились після розпаду СРСР, не фіксуються і не гарантуються Гельсінськими домовленостями. Цю тезу не можна було розуміти інакше, як закладання ідеологічного підґрунтя до майбутніх територіальних переділів на пострадянському просторі, нового перекроювання кордонів. Саме таку оцінку дали глави низки делегацій під час Лісабонського саміту ОБСЄ.За таких умов назріла необхідність надання державному кордону України правового статусу.

В правовому сенсі кордон України не був оформлений не лише з Росією, а й з Білоруссю і Молдовою, хоча ці країни і не висували територіальних претензій. Добрі перспективи у правовому оформленні кордонів, здавалось, відкривав Меморандум про співробітництво в охороні державних кордонів республіки Білорусь, Російської Федерації й України, підписаний главами держав у Москві 15 квітня 1994 р. Спільна заява підтверджувала готовність продовжити роботу з договірно-правового оформлення своїх державних кордонів.

Але таку готовність виявили лише Білорусь і Україна, які створили спільну делімітаційно-демаркаційну комісію, що вже завершила необхідні делімітаційні роботи. У 1997 р. був підписаний Договір про державний кордон між Україною і Республікою Білорусь. Укладена в листопаді 1994 р. Угода між урядами України і Молдови про співпрацю з прикордонних питань дала змогу започаткувати делімітацію українсько-молдовського державного кордону. На листопад 1996 р. Україна з цими державами вже мала напрацьованих 40 договірних документів із прикордонних питань. У Кишиневі 21-22 травня 1998 р. відбулось спільне засідання українсько-молдовської комісії з делімітації державного кордону, було узгоджено 98,2% або 1180,4 км спільного кордону.

 Однією із складних ділянок в облаштуванні є кордон з Російською Федерацією. Довжина сухопутної частини україно-російського кордону є найбільшою у порівнянні з іншими сусідніми державами і складає 2063 км. Сьогодні практична реалізація завдань щодо облаштування кордонів, визначених Законом України “Про державний кордон України” від 04.11.1991р[1]., та Указом Президента України від 16.12.1993р., що затвердив “Комплексну програму розробки державного кордону України”, пов’язаних із процесом делімітації державного кордону, ускладнюється значним за обсягом комплексом робіт.

До цього комплексу входять: підготовчі картографо-геодезичні й землевпорядкувальні роботи, розробка техніко-економічного обґрунтування, винесення й закріплення лінії кордону на місцевості, установка прикордонних знаків, визначення їхніх координат і висот, відновлення топографічних карт, затвердження й підписання Договору про державний кордон, Протоколу-опису проходження лінії державного кордону, Альбому топографічних карт, Протоколів прикордонних знаків, Каталогу координат прикордонних знаків і інших демаркаційних документів, підготовка Договорів про режим державного кордону. Делімітацію сухопутного державного кордону між Україною і Російською Федерацією завершено у 2003 році підписанням Договору між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон, який у квітні 2004 року ратифіковано Верховною Радою України та Державною Думою Російської Федерації. Відповідно до Указу Президента України від 6 грудня 2005 року українською стороною створено українську частину Спільної демаркаційної комісії. Російську частину демаркаційної комісії на сьогодні не створено, через що демаркацію кордону не розпочато. Це негативно позначилося на законності функціонування кордону, пересуванні людей та товарів.

Офіційні позиції Києва та Москви стосовно врегулювання правового статусу російсько-українського кордону базуються на принципово різних баченнях: якщо українська сторона є прибічником впорядкування кордону за існуючими в світі політико-правовими стандартами, то РФ намагається зберегти переважно сурогатні форми «домовленостей», які віддзеркалюють неповноту процесу правового оформлення державного кордону України Початкова позиція України, якої вона дотримується й нині, полягала в тому, що всі її кордони мають однаковий правовий статус. Україна послідовно вимагала, щоб в текст остаточних домовленостей були внесені статті, які зобов’язували б сторони позначити кордон на місцевості і встановити його режим. Російське бачення проблеми врегулювання своїх кордонів після розпаду СРСР було дещо іншим.

Згідно з твердженням високого чиновника Федеральної Прикордонної Служби РФ, російські кордони можна умовно виділити в 3 групи, щодо кожної з яких існують суттєві відмінності в правовому врегулюванні. По-перше — це колишні кордони СРСР, по-друге — кордон РФ з країнами, які не увійшли до Союзу Незалежних Держав, і, по-третє — кордони з країнами—членами СНД. Щодо останніх цілком достатнім вважалося обмежитися делімітацією кордону. Але навіть цей процес досить серйозно затягнувся, і в 1998—1999 роках вдалося лише в загальних рисах розмежувати лінії землекористування суб’єктів господарювання в прикордонних областях Російської Федерації та України.

Небажання навіть розпочинати демаркацію кордону з Україною не означає, що Росія хотіла б зберегти його повністю прозорим. Відмінності між деклараціями та практикою виявляються в тому, що, часто наголошуючи на проблемах жителів прикордонних населених пунктів, розділених родин тощо, російські посадовці чітко усвідомлюють масштаб проблем, які існують у зв’язку, наприклад, з контрабандою та проникненням міжнародної злочинності. Ці та інші моменти впливають на характер дій Прикордонної служби РФ, яка готова до посилення режиму на кордоні де-факто, тоді як високі російські посадовці офіційно заперечують проти закріплення його де-юре. Складнішими від сухопутної частини є делімітаційні та демаркаційні роботи в акваторії Азовського моря й Керченської протоки. Позиція української сторони полягає, по-перше, в тому, щоб Азовське море отримало статус територіального моря і для Росії, і для України. По-друге — має відбутися його чітке розмежування і визначення виключних економічних зон. По- третє — статус Керченської протоки потребує окремого впорядкування. Росіяни наполягали, по-перше, на підтвердженні за акваторією Азовського моря та Керченської протоки статусу внутрішніх вод Росії та України без їхнього розмежування і встановлення спеціальних позначень кордону.

По-друге — на нерозривності правового режиму Азовського моря та Керченської протоки. І, по-третє — на спільному користуванні мінеральними та біологічними ресурсами моря.Переговори щодо цих питань, які спочатку велися в річищі загального переговорного процесу, виявилися настільки складними, що постановою уряду РФ від 15 грудня 1999 року була утворена спеціальна група для підготовки домовленостей по Азову. Судячи зі всього, окремо доведеться зупинитися на проблемі Керченської протоки, оскільки вона торкається загального питання про територіальні води обох держав: найбільша ширина протоки — 15 кілометрів, а межа територіальних вод для кожної держави визначена в 12 морських миль (більше 19 км). Тобто у цьому випадку потрібне і чітке розмежування, і спеціальна домовленість про режим протоки. В перспективі проблема може ускладнитися наявністю мосту, побудову якого лобіюють проросійські кримські політики. Нинішня неврегульованість статусу Азова призводить фактично до безконтрольної господарської діяльності на ньому, у тому числі і браконьєрами з третіх країн.

У випадку, якщо буде збережено невизначений стан Азовського моря — Керченської протоки або Україна пристане на російські пропозиції по так званому «спільному» використанню та контролю у цьому регіоні, виникне прецедент, що суперечитиме дотеперішній українській позиції щодо однакового статусу кордонів на всіх його ділянках. Проблема делімітації та демаркації морської ділянки державного кордону України з Російською Федерацією в Керченській протоці розв`язується, на наш погляд, у два умовних етапи.

Перший етап хронологічно охоплює період від 1991 року (розпад СРСР та утворення двох незалежних держав) до 1996 року. В цей час було підписано низку міждержавних документів, які підтверджували адміністративну лінію державного кордону, що існувала в радянський період як міждержавний кордон. Зокрема, можна згадати Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (1991 рік), Угоду між Україною та РФ про подальший розвиток міждержавних відносин (1992 рік), Декларацію про дотримання суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності кордонів держав СНД (1994 рік) тощо. Цей принцип був тимчасовий — передбачалося, що країни — учасниці СНД згодом підпишуть окремі договори щодо регулювання міждержавних кордонів. У квітні 1993 року Верховна Рада Російської Федерації ухвалила постанову «Про порядок введення в дію закону РФ «Про державний кордон Російської Федерації».

Пункт 2 цього документа наголошував: «До укладання договорів про проходження державного кордону Російської Федерації із суміжними державами — колишніми союзними республіками СРСР, надати кордону з цими державами статус державного кордону Російської Федерації». Переговорний процес щодо розмежування цієї ділянки кордону починається у 1996 році (а з ним — і другий етап). Російська дипломатія відходить від визнання між республіканських кордонів, що пролягали водними просторами, як міждержавних кордонів. Поступово формулюється нова переговорна позиція РФ щодо Керченської протоки — тепер ця ділянка розглядається як історичні води, що перебувають у спільному використанні України і Російської Федерації. Цю позицію — в різних формулюваннях — російській стороні згодом вдалося закріпити в низці міждержавних договорів.

Зокрема, в статті 5 Договору між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон (підписано 28 січня 2003 року) ідеться: «Врегулювання питань, які належать до суміжних морських просторів, здійснюється за угодою між Договірними Сторонами відповідно до міжнародного права. При цьому ніщо в цьому Договорі не завдає шкоди позиціям України і Російської Федерації щодо статусу Азовського моря і Керченської протоки, як внутрішніх вод двох держав» . Після завершення конфлікту навколо острова Коса Тузла підписано Договір між Україною та Російською Федерацією про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки (24 грудня 2003 року), у пункті 1 статті 1 якої сказано: «Азовське море та Керченська протока історично є внутрішніми водами України і Російської Федерації» . Одночасно слід зазначити, що у пункті 3 статті 1 сказано: «Врегулювання питань, що належать до акваторії Керченської протоки,здійснюється за угодою між Сторонами» . Останнє і дає підстави для продовження переговорного процесу щодо розмежування Керченської протоки.

Формування системи кордонів України є одним з пріоритетних державотворчих процесів, оскільки без чітко зафіксованих кордонів територіальний суверенітет держави є неповним і водночас стає дестабілізуючим чинником у відносинах нашої країни з безпосередніми сусідами, а також на регіональному і глобальному рівнях. Окрім того, ефективно реалізована прикордонна політика є запорукою соціально-економічного розвитку прикордонних (окраїнних) територій. Отже, врегульовані кордони мають і внутрішнє, і зовнішнє значення.

Державні кордони, погоджені з сусідніми державами, вважають міжнародно визнаними та міжнародно встановленими. Встановленими вважають кордони, якщо вони делімітовані (лінію їх проходження позначено на великомасштабних топографічних картах та описано) і демарковані (лінію їх проходження позначено на місцевості, описано в протоколах про демаркацію кордону та відображено на великомасштабній топографічній карті). З міжнародно-правової точки зору делімітаційні та демаркаційні карти мають усі необхідні властивості договірного документа: в графічній формі вони фіксують угоду між сторонами щодо встановлення державного кордону, їх підписують голови делегацій, а згодом – затверджують на відповідному державному урядовому рівні.Поява нових незалежних держав на території Радянського Союзу не призвела до суттєвого перегляду кордонів колишніх радянських республік (за винятком морських ділянок).

Україна з першого дня незалежності в своїй міжнародній політиці керується принципом непорушності кордонів. Цей принцип не заперечують і сусідні держави, що мають спільний кордон із Україною – Росія, Польща, Молдова, Румунія, Білорусь. Проте й за таких сприятливих обставин утвердження кордонів нової держави, відповідно до сучасних вимог міжнародного і, зокрема, міжнародного морського права, виявилося складним і цікавим процесом. Розрізняють сухопутні, водні та повітряні кордони державної території.

Сухопутні кордони встановлюють на підставі договорів між сусідніми державами і, як правило, визначають із урахуванням реальних особливостей місцевості (гори, річки, озера, болота тощо). Кордони можуть провести прямою лінією між погодженими точками, природними рубежами (тальвегом, річкою, вздовж доріг та інших об’єктів місцевості), а також між паралелями та меридіанами. Водні кордони поділяють на річкові, озерні, кордони в межах інших водойм і морські. Кордони по річках найчастіше проходять посередині головного фарватеру або посередині чи по тальвегу річки, якщо річка несудноплавна. Морським кордоном державної території є зовнішня межа територіального моря або лінія розмежування територіальних вод між суміжними чи навпроти розташованими державами. Морські простори України складаються з виключно економічної зони, континентального шельфу та міжнародної протоки.

На ці території держава поширює свої суверенні права відповідно до норм міжнародного права та національного законодавства.Проблема делімітації й демаркації кордонів дійсно є гострою для пострадянських країн, особливо якщо це були зовнішні кордони колишньої єдиної держави СРСР. Крім того, делімітація потребує певного часу й розуміння змін в адміністративному поділі, що мали місце у колишньому Радянському Союзі.Щодо зовнішніх кордонів, то вони повинні залишатись такими, якими вони були успадковані від СРСР. Нехтування цим принципом порушує систему безпеки і добросусідства.

3. Україна в геополітичному об’єктиві Росії.

У контексті визначення зовнішніх факторів і умов, які дестабілізуюче впливають на проблеми, що стосуються сфери національної безпеки України, зокрема головних її складових — політичної, економічної, військової, соціальної стабільності, важливим було б, на наш погляд, виявити місце і роль, які відводяться Україні в геополітичних концепціях інших держав. Адже саме ці фактори мають враховуватися при визначенні власних, українських орієнтирів у зовнішньополітичній діяльності, розробці стратегії і тактики взаємовідносин з іншими державами.

Усвідомлюючи стратегічне значення відносин України з Російською Федерацією, збереження й понині критичного рівня взаємозалежності, спрямованості зовнішньої політики нашої держави, на перший план висувається необхідність проаналізувати, як сприймається Україна в російських геополітичних концепціях. Адже, як влучно зазначається у науковій доповіді Національного інституту стратегічних досліджень РНБОУ «Національна безпека України, 1994-1996 рр.» ,орієнтація нашої держави на Захід, реальні кроки у напрямку європейської інтеграції призводять до руйнування геополітичного простору, в якому РФ ще донедавна зберігала монопольні позиції.

Водночас, як вказує зроблений нами аналіз, з існуванням такого простору, за домінуючої ролі в ньому РФ, російські політичні та наукові еліти пов’язують і саме відновлення її статусу наддержави, і всіляке запобігання процесам дезінтеграції.

Подібних підходів, щоправда, різної міри відвертості, дотримуються більшість російських політиків, політологів, громадських діячів, науковців, інтереси яких останнім часом надзвичайно захопила геополітична проблематика. І не випадково, що під час «історичної» (першої за кілька років) зустрічі 12 травня 1998 р. з керівним складом Міністерства закордонних справ РФ глава російської держави Б. Єльцин однозначно заявив про необхідність піднесення міжнародного авторитету Росії, її провідної ролі у світових процесах .

Очевидно, для досягнення саме такої мети в Росії створено цілу низку академічних центрів, які ретельно досліджують проблеми взаємо-зв’язку політичних та географічних факторів, розробляють пропозиції щодо стратегії і тактики держави у сфері зовнішньополітичних відносин. Проблеми геополітики постійно перебувають у полі зору аналітичних центрів та відповідних структур адміністрації Президента РФ, Ради Федерації, Держдуми, уряду Російської Федерації.

В останні роки з’явилась низка монографій, спеціальних книг, навчальних посібників, у яких окреслюються параметри, формулюються концептуальні установки та методологічні принципи геополітики як самостійної наукової дисципліни. В них розглядаються геополітичні реалії сучасного світу, місце Росії у світовому співтоваристві, проблеми її національних інтересів і, що для нас дуже важливо, відводиться місце нашій державі у так званій геополітичній системі координат.

Доктрини та актуальні питання російської геополітики найбільш детально, на наш погляд, викладено у двох надто своєрідних і вкрай відвертих книгах: О. Дугін «Основи геополітики. Геополітичне майбутнє Росії» та К. Гаджієв «Геополітика» . Перша з них, що видана за участю кафедри стратегії Академії Генерального штабу РФ, презентована як навчальний посібник, а також як довідник для тих, хто приймає рішення у найважливіших сферах російського політичного життя. Привертає в ній увагу насамперед відверто імперська концепція автора, який, беззастережно вдаючись до нерідко досить сумнівних історичних аналогів, послідовно відстоює думку, що Росія немислима без імперії, а специфіка російського народу полягає виключно в його глобальності. Поза імперією, категорично стверджує він, росіяни втратять свою ідентичність, а в перспективі зникнуть як нація. Геополітична інтеграція пострадянського простору за центральної ролі Росії розглядається автором як єдина умова збереження етнічної ідентичності росіян. При цьому він змальовує глобальний проект створення нової імперії, намагається довести, а головне — переконати, що російська експансія матиме не етнічний, а геополітичний характер, де росіяни виступатимуть як єдина національна спільнота у просторі наднаціонального імперського комплексу. «Імперобудівництво», вважає О. Дугін, одразу ж зніме загрозу потенційних конфліктів, які визрівають унаслідок розділеності російського народу «по різноманітних новонароджених державах», зокрема, зніме загрозу конфесійного та національного дроблення України, вирішить проблеми Криму.

Відомий фахівець у галузі стратегічного планування С. Рогов у згаданій вище доповіді підкреслює, що серед тенденцій, які призвели до послаблення ролі Москви на пострадянському просторі, є, зокрема, гра Заходу на російсько-українських суперечностях. Сценарій перетворення України на зону особливих інтересів Заходу, тенденція щодо створення противаги Росії з боку деяких колишніх радянських республік розглядаються як виклики національній безпеці РФ з важкими політичними наслідками для неї. Академік доходить висновку, що забезпечити Росії збереження статусу великої держави та захистити її стратегічні інтереси на міжнародній арені можна, винятковою мірою, використовуючи центральне розташування її на геоекономічній карті Євразії. Це, переконує автор, дає Росії унікальну можливість сформувати глобальний ринок. Виокремлюється теза про те, що у разі того, якщо Росія опиниться в центрі глобальних ринкових процесів у XXI сторіччі, Україна, Білорусь та інші союзні республіки матимуть великі вигоди, ставши «воротами» трансконтинентального «євразійського моста». На думку С. Рогова, такі перспективи дадуть об’єктивний імпульс центробіжним тенденціям у СНД.

З іншого боку, переважно в академічних наукових колах та серед різних політичних угруповань домінує точка зору про те, що Росія має в сучасних геополітичних умовах «вікно можливостей» для відновлення «великого простору» шляхом збереження державної самодостатності та створення навколо себе «великого простору» стратегічних союзників. Починаючи з 1994 р., помітно виділилась точка зору досить чисельної групи політиків і вчених, які в минулому брали участь у розробці зовнішньополітичної доктрини колишнього СРСР, мислять категоріями геополітики і виступають за збереження великодержавного статусу Росії. У геостратегічних пріоритетах Росії стали переважати ідеї центризму та прагматизму, які поділяють політики та вчені різних політичних орієнтацій. Висунуто лозунг про відродження великої держави, що дістав підтримку всіх партій і течій та представників російського національного капіталу.

З точки зору «освіченого патріотизму» та прагматизму, російські стратеги в 1995-1996 рр. сформулювали основні положення зовнішньополітичної доктрини Росії, визначили її геополітичні пріоритети, обгрунтували політику стрижневих напрямів. Офіційно було заявлено про «відродження великої держави» насамперед через зміцнення її впливу на пострадянському просторі. Широка узгодженість позицій науково-громадської та керівної еліт дала підстави на державному рівні затвердити основні стратегічні доктрини Росії, зокрема: Стратегічний курс РФ з державами-учасницями Співдружності Незалежних Держав, Концепцію зовнішньої політики РФ, Концепцію державної національної політики РФ, Основи прикордонної політики РФ Концепцію національної безпеки РФ ,інших державних документів Росії .

Цими документами передусім засвідчується, що основні геополітичні, так само як і національні інтереси Росії полягають у наступному: забезпечення позиції «великої держави» та впливового центру багатополярного світу, економічне, політичне та військове об’єднання нових незалежних країн під проводом Росії, забезпечення охорони зовнішніх кордонів по периметру СНД, протидія зміцненню «геополітичного плюралізму» на території колишнього СРСР. Пострадянські держави оголошено зоною життєво важливих інтересів Росії, заявлено про «особливий» статус РФ на просторі СНД

В узагальненому вигляді висновки російської академічної науки зводяться до наступного.Україна має проміжне, «окраїнне» геополітичне розташування між європейською, передньо-азіатською, російською геополітичними суперструктурними платами і в цьому полягає її постійна «геополітична несамодостатність», що не зникає з утвердженням державної самостійності.

В ході пошуку Україною свого місця у світі з метою здійснення максимально точного геополітичного маневру, чітко визначеної оцінки власних цілей та можливостей їх досягнення — найменш «загрозливим» напрямом є саме російський. Це пояснюється передусім об’єктивно визнаною східнослов’янською культурно-психологічною ідентичністю. Стверджується, що ні сільськогосподарський, ні промисловий, ні науково-культурний потенціал України ніколи не буде затребуваний світовим співтовариством настільки, наскільки це може зробити Росія.

Позбувшись «опіки» Москви, Україна зіткнеться з низкою більш серйозних викликів, що виходять не від Росії, а з інших напрямів. Мається на увазі, що «новий світовий порядок», який формується, тільки на даний короткий час зацікавлений у ролі України як конкурента й опонента Росії, у тому числі в рамках СНД. За висновками російських аналітиків, на Заході вже приходить розуміння того, що саме Росія є головним стабілізуючим елементом і партнером Заходу на території колишнього СРСР, унаслідок чого Україна зазнає згодом серйозних втрат стосовно свого геополітичного іміджу.Російськими експертами відверто проголошується, що у стратегічній перспективі «дрейф» України в бік Заходу, прагнення дистанціюватися від Росії призведе до фатального ослаблення української держави та її розпаду, а включення її в діяльність НАТО прискорить геополітичне протистояння «Північ-Південь» і закріпить за Україною статус «роздільного рубежу».

У російських аналітичних розробках дедалі виразніше простежується намагання протиставити дві політичні культури, що нібито склалися в Україні — «самостійницьку» західну та «малоросійську» східну, робиться спроба довести, що рубіж Східної (Центральної) Європи пролягає по території самої України, через що орієнтація на «західну» геополітичну доктрину загрожує цілісності української держави.

Серед заходів, які рекомендуються російській стороні для забезпечення стратегічних інтересів РФ, превалює передусім думка щодо недоцільності ратифікації Договору про дружбу, співробітництво і партнерство. В російських політичних і наукових колах досить поширеною є точка зору про те, що підписаний у Києві документ є суперечливим і не відповідає національним інтересам Росії. Зокрема, рішення Комітету Держдуми у справах СНД і зв’язках із співвітчизниками, яким відхилено проект федерального закону про ратифікацію українсько-російського Договору, мотивується насамперед тим, що він не враховує «тисячолітньої історії існування російської державності», порушує територіальну цілісність Росії як правонаступниці СРСР та Російської імперії, не вирішує проблем статусу Криму та Севастополя, відособлює населення України, яке є частиною російського народу тощо.

У тезах «Стратегія-3″ впливової Ради з питань зовнішньої і оборонної політики також зазначається, що стратегія дружби з Києвом здійснюється за рахунок російської економіки та її суб’єктів. З підписанням Договору, заявляють автори даного документа, Москва дала українському керівництву політичний аванс, не вимагаючи у відповідь політичних і економічних кроків, унаслідок чого позитивні політичні кроки виявились економічно, а отже й політично контрпродуктивними. У висновках тез підкреслюється, що вектором російської політики щодо України та інших країн колишнього СРСР повинні стати двосторонні відносини при жорсткому відстоюванні національних економічних інтересів.

Що ж до контролю над пострадянським простором, який має здійснювати Росія у своїй практичній політиці, то тут називаються насамперед військовий, політичний, економічний, комунікаційний, інформаційний, культурно-цивілізаційний контроль. Головною загрозою для національної безпеки Росії вважаються спроби світових держав встановити свій контроль над пострадянським простором. У численних аналітичних розробках рекомендується спрямувати геополітичний вплив Росії передусім на запобігання таких спроб.

Кінцевою метою російської геополітики є прагнення створити єдину державу за типом конфедерації, федерації чи союзу, що відновило б «єдине розірване геополітичне поле» — територію колишнього СРСР. Уже зараз до політичного словника вводяться такі терміни, як «територія СНД», «далеке і близьке зарубіжжя», «внутрішні і зовнішні кордони Співдружності». Водночас належним чином враховуються і нинішні реалії, а тому возз’єднання не розглядається як завдання найближчого часу. Нині вважається за доцільне вести мову лише про принципи і форми геополітичного контролю над територією колишньої Російської імперії та СРСР. Акцентується увага насамперед на приниципах взаємовигідності і добровільності, здорового державного прагматизму, індивідуального підходу щодо кожного партнера.

Вищевикладене свідчить, що геополітичні доктрини Росії, хоч і різняться за деякими підходами, проте однозначно збігаються в оцінках і висновках стосовно збереження геополітичних контурів та домінування Росії на пострадянському просторі. Водночас у діях окремих ро-сійських владних структур, зокрема Державної Думи, простежуються спроби практичної реалізації своїх великодержавних геополітичних цілей, у тому числі й шляхом втручання у внутрішні справи нашої держави.

Це, безумовно, є викликом Україні, становить певну загрозу перспективам розвитку дво-сторонніх відносин і вимагає адекватних заходів захисту з боку нашої держави.

У той же час Росія була й залишається для України одним з найважливіших і пріоритетних партнерів, добрі взаємини з яким стратегічно важливі для обох сторін. Тому міждержавні відносини слід і надалі будувати виключно на принципах міжнародного права, взаємоповаги один до одного, поваги до суверенітету та визнання територіальної цілісності, економічної доцільності та взаємовигоди.

4.Проблема нормалізації кордонів між Росією і Україною

Як ми вже визначились Росія має власні геополітичні погляди, не лише на кордони з Україною а й на всю територію держави. Чому це так? Що дозволяє Російській стороні хоч і завуальовано але досить чітко визначати свої потреби?

Сергій Ковальов зазначає: « Кордон — це не лише лінія на географічній карті, край, рубіж деякого географічного простору, території. Це — деякий край простору влади, т. е. території, стратифікованій за допомогою владних технологій зона зіткнення, перетину, накладення різних, часто різнотипних просторів і структур влади»

Дійсно чи варто розглядати проблему нормалізації кордонів України з Росією лише з точки зору кордону як територіальної одиниці? Що можуть сказати реалії «владних» кордонів між цими державами?

Росія є країна що постійно колонізується, процес цей є неприпиним , і на тих територіях , які неможливо приєднати фактично, вона розмиває владні кордони. Але такий спосіб можливий лише , якщо вона не затикається з рівносильними перепонами, як відбувається під час формування західних кордонів Росії.

Оскільки природна межа відсутня і розмежування може здійснюватися лише по приблизних контурах розселення етносів, то влада зацікавлена в здійсненні свого роду етнічної трансформації, реальної або фіктивної; русифікація в цих умовах була майже неминучим методом відтворення і самозбереження влади. Не забудемо назвати в числі методик, використовуваних владою на великому сегменті простору між центром і західною межею, і створення так званої «смуги осілості».

Що стосується правобережної України і Білорусії, Бесарабії, то після Брестського світу влада розглядала ці втрачені нею в роки постреволюційної кризи державності території як об’єкт потенційної реконкисты і відновлення розірваного і втраченого владного простору. Останнє і сталося у кінці 30-х років, після включення Латвії, Естонії і Литви, а також правобережної України і правобережної Білорусії до складу СРСР: ці території були поглинені радянською тоталітарною техноструктурой і стали простором, повною мірою схильним до дії типових для подібної техноструктуры макротехнологій, що припускають терор, депортації, ГУЛАГ, практику виключення не у фукианских, а в специфічних радянських формах, і т. д.

Іншими словами, простір між центром Росії, що історично склався, і західною межею, т. е. зона, де Росія стикалася з Європою, простір не колонізації, а геополітичного протиборства, страждав швидше від технологічної надмірності. І будь-яке загострення геополітичного протиборства, будь-який спалах політичних і тим більше військових конфліктів була багата конвертацією цієї надмірності в пряме насильство.

Проблема нормалізації кордонів , для мене в першу чергу пов’язана з відсутністю вибору напрямку розвитку України . Здавалося б що Україна з 2002 року позиціонує себе , як країна що прагне Європейського шляху розвитку, але події, що відбуваються з осені 2013 року, яскраво демонструють, що проблема вибору все ще стоїть перед українським народом, до того ж вони демонструють нецілісність України , як держави. І великою мірою вони показують розмитість кордонів з так званим «Великим братом».

Другим, що унеможливлює строге визначення кордонів з Росією не лише на папері, є історична ніша. Можна сказати,що Росію з Україною поєднують давні історичні стосунки, ще з діда-прадіда, безболісно розірвати які дуже тяжко. Такі відносини, що їх завжди мали «браття» , можна визначити як залежність слабшого партнера від сильнішого,при чому сильніший , часто проти волі другої сторони, нав’язував власні інтереси. На мою думку саме так проявляє себе колонізаційний тип розвитку Росії.

Як мені здається , для Росії власні західні кордони є стратегічно важливою одиницею, і чим ближче він є до кордонів з країнами ЄС , тим краще. Тобто якщо уявляти кордон як деякий край простору влади, то фактично російська сторона має величезне поле економічного та політичного впливу на територію України. Тож, якщо Росії вдасться розмити кордон з Україною, ще й як територіальну одиницю,(особливо гострою точкою в цих питаннях є Кримська АР , адже Росія ще до підписання угоди про сухопутний кордон мала претензії, що до утримання м. Севастополя в межах Російської РФ), вона отримає більший вплив на країни Євросоюзу і розширить свої владні кордони.

Що може зробити Україна для збереження кордонів з Росією в умовлених межах?В першу чергу проблема нормалізації кордонів України з Росією залежить від нормалізації внутрішнього стану держави, її економічної та політичної цілісності.

В сою чергу нормалізація внутрішнього стану країни залежить від проблеми визначення для України, певного шляху розвитку і цілеспрямований рух до нього. Є декілька варіантів вирішення цього питання:

1.Створення альянсу з Росією

2. Вступ України до НАТО та ЄС

3.Повна ізоляція( відмова від обох вище зазначених варіантів , визначення себе як країни , що не вступає до жодних союзів)

Перший пункт визначає фактично утворення нового об’єднання подібного за формою та структурою до радянського союзу. Але що ж визначає другий?

В сучасних умовах постійних геополітичних трансформацій та процесів

направлених на поглиблення політичної й безпекової інтеграції в ЄС, одним з

ключових питань порядку денного Європейського Союзу є його становлення в якості

глобального гравця за умов забезпечення безпечного оточуючого середовища

навколо своїх кордонів. Досягнення цієї мети й випливає з Європейської стратегії

безпеки від 2003 р. в якій визначені базові загрози для ЄС та його стратегічні цілі.

Зважаючи на те, що головною умовою для безпеки та стабільності

європейської спільноти вважається наявність безпечного середовища по периметру

ЄС, одним з найважливіших інструментів реалізації Європейської стратегії безпеки стала “Європейська політика сусідства” (ЄПС). Задекларованою метою ЄПС є

уникнення появи нових розподільчих ліній в Європі та з найближчими сусідами з

метою процвітання, стабільності та безпеки всіх зацікавлених сторін. Але насправді,

включення ЄПС в рамки Європейської стратегії безпеки може бути свідченням того,

що Європа вбачає значну кількість загроз і викликів для себе саме в своїх східних та

південних сусідах. Тобто, ЄПС фактично створено не з метою зближення сторін та

консолідації Європи, а в якості інструменту власного захисту та відмежування ЄС

від найближчих сусідів, надто східних, – які задекларували свої стратегічні наміри

щодо набуття повноправного членства у Європейському Союзі.

Варто зазначити, що і сама назва “Європейська політика сусідства” не

витримує критики, оскільки трактує Україну та інші східноєвропейські держави як

сусідів Європи, а не як складові частини європейського континенту й сусідів лише

Євросоюзу. ЄПС продовжує практику монополізації Євросоюзом терміну «Європа»

(Європейська політика безпеки та оборони, Європейська комісія тощо), ставлячи

знак рівності між Європейським Союзом та Європою. Тобто, навіть на цьому рівні

фактично заперечується існування «Європи» поза кордонами ЄС.

До ЄПС, з одного боку, було включено ряд європейських країн

пострадянського простору, серед яких частина прагне безпосереднього членства в

ЄС, а з іншого країни північної Африки та західної Азії, що за визначенням не

можуть претендувати на вступ до ЄС і потребують інших специфічних форм й

інструментів співробітництва. Це з самого початку зробило механізм ЄПС розмитим

та таким, що не в змозі ефективно реалізувати покладені на нього Європейською

стратегією безпеки завдання для ЄС, а також задовольнити стратегічні потреби всіх

сусідів Євросоюзу, передусім України. Ситуація ускладнюється тим, що такі

держави, як Україна, Грузія, Молдова, задекларували свої європейські прагнення,

котрі зовсім не відповідають змісту та меті ЄПС. У свою чергу, в самому ЄС немає

одностайної позиції щодо форми та кінцевої мети політики Брюсселя щодо своїх

східних сусідів.

У цих умовах, східний вимір політики ЄС, що набув іншого значення для

Брюсселя після розширень 2004 та 2007 рр., став на сьогоднішній день найбільш

контроверсійним й суперечливим у сприйнятті, як серед членів Союзу, так і з боку

пострадянських держав Східної Європи, передусім України. Європейські бюрократи,

відповідаючи на виклики розширень ЄС на Схід вирішили зупинитися саме на

концепції ЄПС, хоча насправді, ініціатори даного проекту – Велика Британія та

скандинавські держави, пропонували у початкову варіанту помітно відмінні

положення ніж ті, що пізніше були впроваджені у життя Європейською Комісією.

Причинами формування Євросоюзом саме такої уніфікованої форми відносин

зі своїми сусідами можуть бути наступні. 1) Бажання забюрократизованих структур

Європейського Союзу, який перебуває в умовах хронічного дефіциту

загальноєвропейського бюджету спростити, здешевити та полегшити

адміністрування Спільною зовнішньою та безпековою політикою, передусім

відносинами з найближчими сусідами. 2) Намагання штучним чином призупинити

процес подальшого розширення на Схід, одночасно з гальмуванням європейських

прагнень ряду країн східної Європи. 3) Бажання ЄС, у цілому, та провідних його

учасників, зокрема, враховувати точку зору Російської Федерації при здійсненні

своєї зовнішньої політики з метою забезпечення стабільного партнерства між

Брюсселем та Москвою в енергетичній сфері та у питаннях глобальної політики.

Зважаючи на різні зовнішньополітичні інтереси окремих держав-членів ЄС,

свого часу ними було ініційовано процес здійснення диференційованої політики по

відношенню до держав-нечленів ЄС з використанням специфічних до кожного

регіону потреб, механізмів та відповідними цілями. Так, у 1995 р. було розпочато

Барселонський процес, що сформулював спільну стратегію ЄС по відношенню до

регіону Середземномор’я (країн північної Африки та Близького Сходу)

започаткувавши “Південний вимір” політики ЄС. Найактивніше просували даний

проект Франція та Іспанія. До того ж, поточного року президент Франції Н.Саркозі

висунув ініціативу, що поглиблює “Південний вимір” політики ЄС – створення

Середземноморського союзу. Наприкінці 1990-х років було започатковано ініціативу

“Північний вимір”, до якою долучалися країни північної Європи (зокрема нечлени

ЄС – Норвегія, Ісландія, Гренландія), держави Балтії, Польща (на той момент ще не

члени ЄС), Росія (формально, лише північно-західні регіони РФ). Ініціаторами цієї

програми та відповідальними за її провадження з боку ЄС виступили Фінляндія та

Швеція. Після розширення Європейського Союзу 2004 р. окремими державами ЄС

ініціювалося здійснення “Східного виміру” європейської політики.

Ідея започаткування “Cхідного виміру” Спільної зовнішньої та безпекової

політики ЄС мала б стати природнім і логічним доповненням системи закордонної

політики Євросоюзу поряд з існуючими “Північним” та “Південним”

(“Середземноморським”) вимірами. Об’єктом політики “Східного виміру” мали б

бути ті східноєвропейські держави, які, після двох етапів розширення Європейського

Союзу на Схід, залишилися поза його межами. Проте, “Східний вимір” політики ЄС

так і не набув своєї інституціоналізації, зважаючи на викладені вище причини

пов’язані з розчиненням його в ЄПС, а також розходженнями у сприйнятті Східного

виміру по лінії «Старої» та «Нової» Європи.

Потрібно зазначити, що концепції “Північного виміру” і Барселонського

процесу реалізовували передусім флангові держави ЄС (Швеція, Фінляндія,

Португалія, Іспанія, Італія), тобто ті, що мають у цих регіонах власні, традиційні

стратегічні інтереси. Подібна ситуація могла би скластися і в ході реалізації

“Східного виміру”, де б головну і закономірну роль відігравали б Польща, а також

Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, держави Балтії. На сьогоднішній

день, саме Варшава висапує головним лобістом поглиблення та інституціалізації

“Східного виміру” в рамках ЄС. Проте, розвиток подібних ініціатив гальмується

небажанням провідних держав «Старої» Європи (передусім Франції та ФРН)

надавати такі повноваження новим членам, боячись послабити своє монопольне

лідерство у процесі прийняття загальноєвропейських рішень й зробити Євросоюз

більш поліцентричним збалансованішим утворенням. Незважаючи на це, ряд держав

4ЄС (переважно нових членів) продовжують працювати над внесенням

концептуальних змін у Східну політику ЄС. Згідно одного з останніх проектів,

висунутого Польщею, інституціоналізованою формою Східного виміру політики ЄС

може стати Східноєвропейський союз.

В економічній сфері основною метою “Східного виміру” мало б бути

стимулювання і підтримка в державах, охоплених даною програмою, тих внутрішніх



Страницы: Первая | 1 | 2 | 3 | Вперед → | Последняя | Весь текст