Про національну валюту

09.11.2011

Цьому тексту майже рік. Отже, актуальність даної теми зараз сумнівна - за законами дифузії гривні старого зразка майже вийшли з обігу. Тим не менше, публікую - бо писав для ЖЖ.

В середньостатистичного українця середина дев’яностих років асоціюється зокрема з інфляцією. Безпосередньо до розвалу Союзу були введені купони – папірці формат А4 з печаткою підприємства посередині. На самому аркуші були надруковані цифри, що означали номінал. Таким чином, у процесі оплати від купону відрізався шматок потрібної купівельної здатності.

Незалежна Україна відзначилась введенням своєї валюти: ми отримали купони, що серед народу називались тими ж таки карбованцями. Вони відрізнялись дещо менш ублюдочним зовнішнім виглядом та надзвичайною інфляцією. До 1996 року поштова марка по Україні коштувала 30 000 цих самих.

Восени того ж дев’яносто шостого Україна отримала один з необхідних атрибутів, національною валютою стала гривня. Ну, заразом ми отримали і Конституцію; на мою думку, валюта виявилась більш вдалою.

Видатних українців розташували на банкнотах у хронологічному порядку: Володимир, Ярослав, Хмельницький, Мазепа, Грушевський. Державних діячів розбавили Іваном Франком та Тарасом Шевченком. Оскільки Шевченко головніший і за Грушевського, і за Франка, то його намалювали на ста гривнях.

Взагалі, запитання виникли відразу. Банкноти від 1 до 20 гривень були, звичайно, приємніші на вигляд, ніж всім набридлі купони, та і витримані були в одному стилі. Компонування ми, не вагаючись, зідрали у долара. Хоча, в принципі, це далеко не найгірше наше запозичення.

Власне, питання починалися з купюри 50 грн.: вона, як і папірець з Тарасом Григоровичем, абсолютно не була схожа на інші. Чим думали та керувались дизайнери, для мене особисто таємниця. Уявіть собі долар, на якому Вашингтон і Гамільтон намальовані посередині, а Франклін і Грант. – праворуч, та ще й іншим кольором.

Я вже не кажу про те, що нашого Шевченка намалювали у відповідності до всіх совкових канонів, тобто в образі старого вусатого діда. Сумує, дивлячись на людське горе – аж страшно.
Крім того, купюра з Шевченком позбавлена логіки і в іншому сенсі. На реверсі решти купюр зображено було місця, пов’язані з даними людьми (хоча б географічно). Херсонес був взятий Володимиром, Софія – побудована Ярославом, а у будинку Центральної ради працював Грушевський.

Замість більш-менш логічної асоціації „Шевченко” – „КНУ ім. Шевченка” в Ярослава Мудрого поцупили зображення Софії, а збоку для краси ввіткнули св. Володимира з хрестом.
Що характерно, на карбованцях університет був.

Можливо, через кілька років нелогічність в дизайні національної валюти усвідомив і Віктор Андрійович Ющенко, тодішній голова Національного банку. Вирішили викинути геть ідею дизайну а-ля долар, і банкноти 1-20 грн. переробили під фунт стерлінгів. Ну, тобто під Грушевського з Шевченком. У відповідності до законів дифузії десь протягом року старі гроші поступово вийшли з обігу.
Слід, правда, згадати ще одну обставину, на яку, судячи з усього, дизайнерам було начхати. З появою кожного нового шедевру виникали проблеми з автоматикою, яка з ним мала працювати. Приклад – на станціях київського метро довелось ставити різні автомати для банкнот різних років.
І досі, по-моєму, стоять різні. Правда, з того часу я за жетонами йду в касу.

Йшов час. Десь влітку 2004 року мені на здачу в магазині дали красиву зелену двадцятку. Особисто я був у захваті: ефектний профіль Івана Яковича на фоні ялинок, на реверсі – елегантна муза з пазурами, крилами, цицьками і гілкою пальми, ну, і сам львівський театр – будівля приваблива. Невже, думав я, в нас нарешті буде валюта, витримана єдиному стилі, призначення якої – оплата, а не гігієнічні процедури в туалеті.

Не вийшло. В банкнот попереднього зразка була, мабуть, єдина приваблива риса, яку „до поры, до времени” ніхто не помічав: вони були одного (і нормального) розміру, а тому поміщались в будь-який гаманець. Але повторювати чужі помилки - гарна традиція. Раз євро різного розміру, то і нам так треба. Вважається, що банкноти, які відрізняються за розміром, краще буде розрізняти і за номіналом. В результаті маємо певні стандарти: ось прямокутник 69х130 мм, на ньому будемо малювати. Це, значить, 20 гривень. Зменшили, обрізали – ось вам десятка. Ще трохи зменшили (а де ж малювати?) – вийшли папірці 1, 2, 5 грн. Менше нікуди, бо вийде не валюта, а автобусний квиток. Саме тому в результаті Франко 2003 року став помітно більшим за Франка дев’яностих років.

20 гривень – не межа фінансових можливостей українця. Значить, малюємо 50 і 100 гривень. Оскільки збочена ідея про різні розміри банкнот залишається в силі, Шевченко роздувається до розмірів 75х142. Особисто в мій гаманець банкнота номіналом 100 гривень вже нормально не поміщається.

Тепер про дизайн глобально. Звичайно, за десять років існування гривні виявилось, що ми таки вміємо малювати, причому непогано. Техніка виконання – супер, це вам не купони. Але... Чому ж так погано?

Ну чому наші дві гривні фекального кольору нагадують обгортку для радянських презервативів? Чому на їх звороті замість загальновідомої Софії зображено думки архітекторів про її первісний вигляд? Геніальний задум – зобразити будівлі в часи життя даної історичної особи – викликає, м'яко кажучи, дискусії.

Окремо скажу про вже згадану сотню. Перше, що кидається в очі – вірші Тараса Григоровича на фоні чорнобривої Катерини, що кохалася з москалями. З усіх можливих варіантів тексту вибрали найбільш гидкий. Я вважаю вкрай непристойним друкувати на грошах українські вірші зі словами „врем’я” і „минута”.

На реверсі зображено ідилічний пейзаж, що нагадує болото з „Собаки Баскервілів”. Вдало вибраний колір це враження підсилює. На фоні даного пейзажу намальовано, говорячи сучасною мовою, двоє бомжів. Словом, все символічне.
Ну невже Шевченко мало картин намалював?! Візьміть яку-небудь і хай вона буде на реверсі. Хіба важко?

Ну, а те, що зробили з однією гривнею, це просто жах суцільний. Спочатку паперову гривню пропонували ліквідувати, мовляв, так зробили з євро. Пропонувалась монета, що за художніми якостями нагадує роботу гуртка шкільної самодіяльності (© цитата не моя, на жаль, автора не пам’ятаю). У вигляді компромісу виникла менш огидна металева гривня з тим же Володимиром у неможливій ситуації – з макетом церкви в руці. (Зрозуміло, Десятинна церква зараз не існує. Сподіваюсь, що нову на її місці не побудують).

Словом, паперова гривня в нас все-таки залишилась. Колір „мокра миша” в даному разі більш-менш виправданий, бо 1 гривня – найменша основна грошова одиниця. На фоні розмальованої стіни, не виключено, що того ж Софійського собору зображено неінтелігентне, пардон, обличчя Володимира. По суті – посмертна маска, оскільки отримано за результатами археологічних досліджень. Хтось може мені заперечувати, але Володимир 1996 року був привабливішим (і, кажуть, підозріло схожим на художника, який малював банкноту)..

Дивимось на реверс. Чого нам надзвичайно не вистачало, так це картинки з градом Володимира. Хвороблива тяга дизайнерів до зображення неіснуючих споруд досягла кульмінації.
Зате будиночки старовинні. Типова історична пам'ятка. Вже раніше були хіба що динозаври, або наша улюблена трипільська культура.

Ну, і, нарешті, ілюстрація того, за що художників треба просто вішати. В модифікації 2006 року гривня з тим же зображенням стала синьо-жовтою з градієнтним переходом.
При бажанні можна поєднати будь-які два кольори. Український прапор з художньої точки зору чудовий. Зокрема, він не схожий на банальні триколори. Його краса – в чіткій межі між синім та жовтим.
В нас половина стовпів, лавочок і автобусних зупинок розмальовані саме так. Взагалі, про використання національних кольорів у повсякденному українському житті можна книги писати.

Задумка синьо-жовтого градієнту – суто патріотична. Винайдений він був явно після того, як секретарші навчилися запускати Photoshop. Результат застосування – посередині колір виходить болотний.
Експериментально перевірено: якщо раптом знадобився плавний синьо-жовтий перехід, треба робити його білим посередині. Такий градієнт не викликає рвотного рефлексу.

Взагалі, проблема синьо-жовтого градієнту актуальна не тільки для України. Ось, наприклад, результат цинічного збочення з логотипом Internet Explorer:

Але я відволікся.

За вісім років існування гривні зріс чи то добробут нації, чи то рівень цін. Словом, діапазону банкнот 1-100 гривень виявилось недостатньо. Зрозуміло, Нацбанк таке передбачав: ще в тому ж дев’яносто шостому в газетах друкувались зразки дизайну майбутніх банкнот номіналом 200 та 500 грн.

Отже, рік 2004-й. В обігу поступово з’являється банкнота, яку банк ввів три роки тому. За стилем нові 200 гривень відповідають... серії, що вже не випускається. Ну, правильно, вчасно випустити не встигли, а показати ж дуже хочеться.

Зрозуміло, підпис під портретом Лесі Українки невірний. Її чомусь назвали Вадимом Гетьманом, аргументуючи це зразком почерку.
Треба віддати належне, з’явись ця банкнота на 2-3 роки раніше – народ був би в захваті від її оформлення. Але – в обіг вже ввійшли зелені двадцятки, попередніх майже не залишилось... Словом, дизайн вийшов другої свіжості.

А доходи громадян все ростуть. Тому вирішено таки намалювати і 500 гривень. Чесно скажу – красиво вийшло майже все. Якщо не брати до уваги дві обставини: по-перше, спробуй поклади в гаманець таку красу, край помнеться негайно. По-друге... Вибачте за банальність, але за виглядом вона не схожа ні на що попереднє.

Так, вийшло красиво. Так, нарешті портрет підписано не „Віктор Ющенко”, а „Григорій Сковорода”, що відповідає намальованому. Так, сам Сковорода, слава Богу, поголений і розчесаний. Так, нарешті підписали реверс – цього вимагають елементарні норми гарного тону. Правда, самогонний апарат на аверсі все-таки підписали не українською. Нічого, зате красиво, загадково і символічно.

Щоб Григорію Савичу не було скучно самому з апаратом, намалювали банкноту 200 грн. в тому ж стилі. Такі гривні час від часу зустрічаються, але на повну заміну підуть роки.