Системний погляд на суспільство


[Введите название организации]

[Введите название документа]

[Введите подзаголовок документа]

S.Scherbak

[Выберите дату]

[Введите аннотацию документа. Аннотация обычно представляет собой краткий обзор содержимого документа. Введите аннотацию документа. Аннотация обычно представляет собой краткий обзор содержимого документа.]

СОЦІОЛОГІЯ ЯК СИСТЕМНИЙ ПОГЛЯД НА СУСПІЛЬСТВО

Що вивчає наука «соціологія»? Що є її предметом?

Соціологія (від лат. societas — суспільство і грецьк. А.оуо£ — слово, поняття, вчення; букв. — вчення про суспільство) — наука про суспільство або суспільствознавство. Термін був введений до наукового обігу в середині XIX ст. французьким соціологом Огюстом Контом (1798-1857).

Соціологія — це наука про суспільство, соціальні спільноти та суспільні відносини. Як суспільна наука соціологія є організованою систематизованою дисципліною, зусилля якої спрямовані на поглиблення знань про суспільство. Соціологи вивчають людей, зокрема, групи людей, прагнучи зрозуміти природу, значення і зміст взаємин між групами. Індивіди не є об’єктом вивчення соціології, якщо вони не включені в соціальний контекст; об’єкт соціології складають саме групи. Отже, соціологія виступає як наука про соціальні співтовариства, з яких складається суспільство.

Соціальне (соціальні відносини, соціальна сфера) виникає в процесі взаємодії людей з метою задоволення їх життєвих потреб: в їжі, одязі, житлі, безпеці, продовженні роду, в духовному розвитку, творчості тощо. В результаті взаємодії (багаторазового повторення тих чи інших спільних дій) виникають і утверджуються соціальні статуси і ролі, напрацьовуються цінності і норми, утворюються соціальні інститути, формується соціальна система суспільства чи соціальної спільноти. Діючи свідомо й цілеспрямовано, люди удосконалюють засоби виробництва, розширюють коло своїх потреб і способів їх задоволення. Крім того, люди мають здатність накопичувати досвід і знання та передавати їх наступним поколінням. Внаслідок цього кожне нове покоління спирається на досвід і знання усіх попередніх і стає носієм нових соціальних якостей. Соціальні якості — це такі якості, яких набувають індивід або група в результаті виховання і навчання, тобто внаслідок соціалізації. Тому, говорячи про соціальне, ми ніби то виокремлюємо його з природного, біологічного.

Об’єктом соціологічної науки (в широкому розумінні) є все суспільство в його цілісності і системності. Об’єктом дослідження соціології може бути все суспільство як системне ціле, а також окремі його елементи. Наприклад, великі і малі соціальні спільноти, особистість, організації і заклади, процеси і явища, різні сфери життєдіяльності людей.

Предметом дослідження соціології може бути певний аспект (сторона) реального об’єкта. Предметом соціології (в широкому розумінні) є соціальна сфера (соціальне життя) суспільства. Соціологія вивчає, перш за все, соціальну сферу життєдіяльності людей: соціальну структуру, соціальні інститути і відносини, соціальні якості особистості, соціальну поведінку, суспільну свідомість тощо.

Особливості соціології полягають у тому, що вона: по-перше, вивчає суспільство як цілісність, як цілісний соціальний організм, що функціонує та розвивається; по-друге, з точки зору соціологів, цілісність суспільства не носить споглядального характеру, вона розкривається як конкретна реальність за допомогою теоретичних та емпіричних методів; по-третє, соціологія вивчає суспільство крізь призму людської діяльності. Особистість в соціології розглядається як суб’єкт и продукт суспільних відносин, як представник певних соціальних груп.

В ході розвитку соціологічного знання ця наука нерідко вдавалася до різних метафор, щоб охарактеризувати свій предмет (і організм, і поле і таке інше). Домінуючий спосіб пізнання соціального життя у наш час, на думку Петера Штомпки, визначають дві метафори: міжособистісний простір і соціальне життя. Перша підкреслює, що соціологія звертає увагу не тільки і не стільки на окремих людей, але і на все те, що скоюється між ними, і виходить з того факту, що ми завжди живемо в оточенні інших людей. Інша метафора відповідей акцентує те положення, що цей простір між людьми не залишається нерухомим, статичним, але безперервно міняється «живе», завдяки діям, що чиняться людьми. Через це соціологія стає як наука про людей, що діють в полі взаємин одного з іншим (у «міжособистісному просторі») і додають цьому полю динаміку постійного функціонування і формування (тобто підтримують «соціальне життя»). Це наука про людей, які перетворюють повторні, такі, що фіксуються їхньою свідомістю, іноді ненавмисні результати і наслідки своїх дій, в ті структурні і культурні рамки, в яких відбуваються подальші дії наступних поколінь.

ЯКІ ОСНОВНІ ТЕОРЕТИЧНІ ПІДХОДИ ДО АНАЛІЗУ СУСПІЛЬСТВА

Перше, саме поверхневе визначення суспільства включало сукупність людей у межах однієї держави (наприклад, польське суспільство, французьке суспільство).

Для сучасної соціології суспільство — це не конкретний колектив, а своєрідний вид діяльності, що заявляє про себе найрізноманітнішими способами в різних колективах, спільнотах, групах, що формуються на різних рівнях. Національне суспільство, або суспільство, що існує в рамках однієї певної держави — це лише один з його різновидів, бо суспільство існує також і у формі груп, набагато менших, ніж сукупність громадян цілої держави (сім’я, коло друзів, суспільні верстви, етнічна група, університет).

Суспільство — це також колективи людей, більш крупні, ніж спільність громадян однієї держави: міжнародні корпорації, послідовники світових релігій, все населення Землі. Таким чином, варіанти суспільства можуть бути найрізноманітнішими: від декількох чоловік до декількох мільярдів чоловік.

Другий стереотип буденного мислення — ідентифікація суспільства з людською масою, безліччю конкретних особистостей (наприклад, університет — це професори, асистенти, студенти; фірма — це директори, співробітники; сім’я — це батько, мати, діти). В цілому це вірно, але недостатньо, адже увага зосереджена тільки на одному аспекті суспільства — на безлічі одиниць, які його утворюють, або, інакше кажучи, на популяції.

Соціологія ж як наука враховує існування між окремими членами суспільства певних відносин, зв’язків, залежностей, що сполучають людей в щось цілісне. Огюст Конт, Герберт Спенсер розглядали суспільство не як просту сукупність окремих людей, а як єдиний, цілісний, функціонуючий соціальний організм, що є результатом інтеграції. Відгомоном цього підходу в сучасній соціології є категорія «соціальна група» (від сім’ї до нації, народу).

В XX столітті справа дійшла до чергової абстракції — замість поняття «організм» отримало розповсюдження поняття «соціальна система», сформоване на основі не стільки конкретних особистостей, скільки соціальних позицій, ролей (Толкотт Парсонс і Ніклас Луман). Соціальна система — це, наприклад, лікарня як «ансамбль» позицій, статусів, які розподілені між лікарями, пацієнтами, санітарами, де всі виконують ролі, що взаємно доповнюють одна одну. Наступний крок на шляху абстрагування — виділення з системної цілісності вже самої по собі системи зв’язків між людьми, незалежно від того, які особистості і які позиції виявляються В ЦІЙ системі зв’язків і відносин, в яких колективах і групах вони реалізуються. Ця методологічна установка знайшла своє віддзеркалення в теорії Георга Зіммеля про чисті «соціальні форми», теорії структури Клода Леві-Строса і Роберта Мертона. Наприклад, структура конфлікту має свої закономірності, не залежні від того, чи розвивається цей конфлікт у сімейному колі, на війні або у вуличній бійці. Інший приклад: структура влади може бути досліджена незалежно від того, йде мова про владу батька над сином, тренера — над спортсменом або директора — над робітником.

Важливий крок у напрямі абстрактного розуміння суспільства був зроблений, коли було помічено, що люди формують колективи і групи, входять в соціальні системи, в структурні залежності і відносини за допомогою своєї діяльності, за допомогою того, що вони роблять і що вони говорять.

Макс Вебер звернув увагу на людські вчинки, дії, справи як на основний висхідний матеріал, з якого формуються всі суспільні явища і всі суспільні зв’язки і системи. Наприклад, капіталізм для Вебера — кінцевий продукт масових дій, дій людей, що купують, продають, інвестують засоби, що організують виробництво, утілюють в життя те, що він називав «духом капіталізму». В американській соціологічній школі (Ч. Кулі, Дж. Мід, Дж. Хоманс, Дж. Коулман) центр тяжіння до цих пір переноситься на вчинки, дії людей як основу суспільного життя, і ця установка залишається пануючою.

Макс Вебер і Еміль Дюркгейм звернули увагу на те, що в кожній людській дії міститься певне значення, яке носить характер «соціального факту» і підноситься людям як щось обов’язкове, що зобов’язує їх до чогось, що примушує їх і нав’язується середовищем (наприклад, європейці використовують ножі та виделки, а не палички, оскільки живуть не в Китаї; сучасний американець більше турбується про рахунок в банку, а не про порятунок душі, оскільки живе не в часи середньовіччя).

В соціології використовується поняття «культура» для опису всієї цієї сукупності значень, символів, поглядів, правил, норм, цінностей, якими керуються люди в своїх вчинках і діях, які визначають індивідуальну ідентичність кожної людини. Саме ця сукупність зумовлює участь людей в тих або інших групах і колективах і формує відносини, що пов’язують людей одного з іншим. Культурні аспекти суспільного життя — центральна проблема французької соціології (П’єр Бурд’є, Мішель Фуко, Жан Бодрійяр та інші).

Надалі проголошується подолання погляду на суспільство як на незмінний статичний об’єкт.

Зрозуміло, з початку формування соціології були розроблені істотні елементи динамічного сприйняття і підходу (теоретичні вказівки на еволюцію, безперервний розвиток і «соціальну фізіологію», тобто постійне функціонування суспільних органів і тканин). Акцент на значення дій і вчинків також підкреслював рух і мінливість. Але тільки в кінці XX століття вчені дійшли згоди про те, що все, що існує в суспільстві — це суспільні події, соціальні дії, тобто те, що знаходиться в русі, постійно змінюється, це — коливні конфігурації культурно мотивованих людських дій, співвіднесених з діями інших людей (поняття «фігурації» Норберта Еліаса, «структурації» Ентоні Гідденса, «становлення» суспільства Петра Штомпки).

Суспільство в широкому розумінні — це відокремлена від природи частина матеріального світу, яка являє собою форму життєдіяльності людей, що історично розвивається. У вузькому розумінні — це певний етап людської історії (рабовласницьке, докапіталістичне, ранньофеодальне суспільство тощо) або окреме, індивідуальне суспільство (соціальний організм), наприклад, індійське суспільство, радянське суспільство і т.п. Буденна свідомість пов’язує поняття «суспільство» з державою, оскільки протягом багатьох сторіч саме держава була тією основою, переважаючою формою, в якій і розвивалося життя людських спільнот.

Суспільство часто тлумачилося як сукупність індивідів, що об’єднуються для задоволення «соціальних інстинктів» (Аристотель) або контролю над своїми діями (Гоббс, Руссо). Для суспільної думки XVII -— XIX століть характерне розуміння суспільства як заснованого на конвенції, договорі. Огюст Конт вбачав витоки суспільства у дії абстрактного закону формування складних і гармонійних систем. Гегель протиставляв «договореній теорії» трактування громадянського суспільства як сфери економічних відносин, де всебічно переплітається залежність всіх від усіх.

В сучасній західній соціології розуміння суспільства як сукупності абстрактних індивідів замінюється розумінням його як сукупності дій тих же абстрактних індивідів (наприклад, теорія соціальної дії).

В ході розвитку соціуму поступово викристалізовувались сім основних точок зору на те, що таке суспільство: демографічний підхід: суспільство — популяція, множина, сукупність окремих одиниць; груповий підхід: суспільство складається з цілісних систем, в яких інтегровані окремі цілісні одиниці-групи, що ґрунтуються на внутрішніх взаємозв’язках; системний підхід: суспільство — заснований на внутрішніх взаємозв’язках порядок статусів та типових для них ролей; структурний підхід: суспільство — ціла мережа відносин між людьми, людей до самих себе та одне до одного, тобто вже не сукупність об’єктів, а сукупність форм, схем, способів відносин; активістський підхід: суспільство — конгломерат взаємо зорієнтованих дій суспільних одиниць; культурний підхід: суспільство — це матриця розподілених між групами та колективами значень, символів і правил, що впливають на дії людей, обумовлюють ці дії; по дієвий підхід дозволяє уявити суспільство як неперервно-мінливе, пульсуюче поле, заповнене соціальними подіями. Виділивши ці сім точок зору на суспільство, Петер Штомпка цілком справедливо відзначає, що в цьому полі групи здійснюють по відношенню до себе та один до одного культурно мотивовані і позначені, структурно впорядковані дії і в ході цього процесу самі міняються, створюють нові соціальні групи, системи, структури, урешті, культуру, яка, у свою чергу, утворює контекст і передумови для майбутніх дій. З цієї точки зору суспільство не «існує», а «формується» заново, знаходиться в стані постійного становлення. Для позначення різних підходів до вивчення соціальних явищ Огюстом Контом були введені поняття «соціальна динаміка» та «соціальна статика».

Соціальна динаміка основну увагу приділяла вивченню процесу мінливості соціальних явищ, їх обумовленості, спрямованості та наслідків. В ЇЇ рамках вивчались фактори, що впливають на ці зміни, закономірності пристосування індивідууму до системи суспільних відносин або суспільства до нових умов, розроблялась теорія прогресу і таке інше.

Суспільство в соціологічному розумінні, як відзначав Пітірим Сорокін, означає перш за все сукупність людей, що знаходяться в процесі спілкування, і далі — сукупність вищих організмів, що взаємодіють. Люди живуть спільно один з одним; між ними щомить виникають тисячі процесів взаємодії, шо носять психологічний характер: обмін ідеями (релігійними, науковими, буденними, художніми образами і таке інше), обмін вольовими імпульсами (суспільства і кооперації, в які люди об’єднуються для досягнення цілей комерційних, добродійних, господарських, моральних, наукових тощо), обмін відчуттями (на грунті любові, співчуття, ненависті, при спогляданні драми, при релігійному обряді і таке інше».

Предмет соціальної статики — стійкі соціальні структури та їх роль у збереженні суспільства як соціального цілого. В соціальній статиці розглядались типологія соціальних структур, закономірності їх взаємодії, типологія соціальних інститутів та їх функціональної відповідності.

Проблеми соціальної динаміки і соціальної статики вивчали Г. Спенсер, Л. Уорд, Ч. Кулі, У. Самнер, Е. Дюркгейм, Б. Малиновський. Вже Конт підкреслював умовність розділення соціальної динаміки і соціальної статики. Проте в історії соціології це зіставлення привело до усвідомлення специфіки методів дослідження процесів функціонування і процесів розвитку суспільства і його інститутів. Терміни «соціальна динаміка» і «соціальна статика» зберегли своє значення лише в дослідженнях з історії соціології!

Новітня фаза соціального розвитку — це «пост національна констеляція» та закладання основ «космополітичної демократії», формування глобальної суспільної думки і глобального громадянського суспільства. Як справедливо відзначає Петер Штомпка, головна дилема — це створення колективної ідентичності в наднаціональному масштабі. Тут знаходиться «другий шанс Європи», яка була колискою національних держав, а нині стоїть на шляху формування континентальної федерації держав.

Згідно Хабермасу, суспільство має два аспекти: «систему», яка складається з інститутів; «життєвий світ», який складається із спонтанних практик і значень, визнаних членами групи.

Висхідний до просвітницьких концепцій проект створення сучасного суспільства утворився з двох напрямів, двох джерел: через ринок, бюрократію, право «система» підлягала раціоналізації, інструменталізації та встановленню панування грошей і влади; ці чинники вторглися далі в «життєвий світ», сприяючи його «колонізації» та руйнуючи природні основи спільності та ідентичності. Всі теоретики, аналізуючи суспільство як окремий вид соціальної системи, підкреслювали, що воно, подібно всім соціальним системам, відрізняється своїми культурами, структурами та населенням. Суспільство є центральною концепцією в соціології, яка аналізує створені та організовані важливіші елементи соціального життя.

У ЧОМУ ПОЛЯГАЄ СУТНІСТЬ СИСТЕМНОГО ПІДХОДУ ДО АНАЛІЗУ СУСПІЛЬСТВА?

Суспільство розглядається як особливий вид соціальної системи. Суспільству як системі притаманна важлива характеристика, яка виявляє об’єктивну форму його існування — цілісність, тобто суспільству притаманні властивості, які не можна вивести з його окремих елементів. Йдуть з життя люди, зміняються покоління, але суспільство відтворює себе. Механізм відтворювання передбачає наявність в структурі суспільства особливо стійких відносин, які характеризуються значною самостійністю по відношенню до елементів і окремих ланок.

Важливою характеристикою системи виступає взаємозалежність із зовнішнім середовищем. За характером взаємин системи і середовища системи діляться на закриті (коли не відбувається ресурсний обмін із зовнішнім середовищем) і відкриті (відбувається ресурсний обмін із зовнішнім середовищем). Постійно реагуючи на виклики зовнішнього середовища, система, з одного боку, пристосовується до її параметрів, що змінюються, а з іншого — зберігає свою цілісність і якість. Якісні і кількісні зміни системи в просторі і часі відображають процес її розвитку. Чим стійкіше середовище, тим менш жвавою і гнучкою виявляється система.

Соціальна система як соціологічний феномен являє собою багатомірне та багатоаспектне утворення із складною структурою, типологією та функціями. Найбільш складною і загальною соціальною системою є саме суспільство (суспільство в цілому), яке відображує всі характеристики соціальних систем.

До основних ознак системи відносяться: цілісність, принципова неможливість ототожнення якостей системи з сумою якостей елементів, що її утворюють, неможливість виведення з останніх якості цілого; залежність кожного елемента, якості від його місця і функцій всередині системи; структурність — можливість описування системи через установлення її структури, тобто комплексу зв’язків та відносин системи; обумовленість поведінки системи не стільки поведінкою її окремих елементів, скільки властивостями її структури; взаємозалежність системи та середовища (система формує і виявляє свої якості в процесі взаємодії з середовищем); ієрархічність — кожний компонент системи, в свою чергу, може розглядатися як система, а система, що досліджується у даному випадку, виступає одним з елементів більш широкої системи; — численність описів кожної системи (побудова множини різноманітних моделей, кожна з яких описує лише певний аспект системи). Всі ці ознаки дозволяють аналізувати суспільство як соціальну систему.

Системний підхід до аналізу суспільства полягає в реалізації наступних положень методологічного характеру. Необхідно виявити дійсно загальні сторони, зв’язки і відносини суспільства, які на всіх історичних етапах носять необхідний і достатній характер. При цьому складність полягає в тому, що деякі зв’язки можуть мати різну повноту історичного здійснення, наприклад: наука стала набувати вирішального значення тільки в другій половині XX століття і до цих пір ще неповно розкрила свій потенціал.

Кількість і сутність загальних сторін і зв’язків обумовлюється специфічною суспільною людською взаємодією з природою. Необхідно, правильно, але цілком недостатньо сказати, що між суспільством і середовищем існує речовинно-енергетично-інформаційний обмін.

Суспільна людина освоює дійсність трьома можливими способами: чуттєво-практичним, теоретичним і ціннісним. Всі ці способи набувають сенсу, коли суспільство діє, переслідуючи певні цілі.

Необхідним моментом виступає врахування і адекватна реакція на напружений зв’язок між цільовими устремліннями системи та її наявним станом. Це витікає з телеологічного характеру системи, наявності цілі та сенсу її функціонування.

Соціальна система — це цілісне утворення, основними елементами якого є люди, їхні зв’язки, взаємодії і відносини. Ці зв’язки, взаємодії і відносини носять стійкий характер і відтворюються в історичному процесі, переходячи з покоління в покоління.

Соціальний зв’язок — це набір фактів, що обумовлюють спільну діяльність людей в конкретних спільнотах за конкретного часу для досягнення тих або інших цілей. Соціальні зв’язки встановлюються не за примхами людей, а об’єктивно. Встановлення цих зв’язків диктується соціальними умовами, в яких живуть і діють індивіди.

Сутність соціальних зв’язків виявляється в характері дій людей, які складають дану соціальну спільність. Існують зв’язки взаємодії, відносин, контролю, інституційні та інші. Соціальний зв’язок як спільна діяльність людей в конкретних умовах місця і часу в ім’я досягнення конкретної мети встановлюється на тривалий період незалежно від соціальних якостей окремої особи. Наприклад, міняються конкретні співробітники, переобираються лідери, але структура залишається незмінною, пропонуючи певні посади і функції майбутнім співробітникам.

Розрізняються особистісні, соціально-групові, організаційні, інституційні у соцієтальні зв’язки. Об’єктивні зв’язки характеризують діючу особистість, соціальну дію, закономірність, систему управління. Суб’єктивні зв’язки включають особистісні норми і цінності, оцінки соціальної реальності. Суб’єктивно-об’єктивні зв’язки є найважливішою характеристикою сім’ї, релігії.

Соціальна взаємодія — це процес, в якому люди діють і випробовують взаємодію одного на іншого. Механізм соціальної взаємодії включає індивідів, що взаємодіють, суспільні зміни, вплив змін на індивідів і зворотну реакцію людей. Взаємодія призводить до становлення нових соціальних відносин.

Соціальні відносини — це відносно стійкі і самостійні зв’язки між індивідами і соціальними групами.

ВИСНОВОК

Всі соціальні системи можна класифікувати на тих же підставах, що і інші різновиди систем.

По-перше, за генетичною ознакою вони діляться на матеріальні і ідеальні. До матеріальних Соціальних систем відносяться: малі соціальні групи (сім’я, професійні групи, партійні осередки тощо); середні (сільський загал, муніципалітет і таке інше); складні системи (союзи держав, військово-політичні блоки, економічні союзи та інші). Ідеальні системи пов’язані з усвідомленням і пізнанням людиною навколишнього світу, вони також можуть підрозділятися на малі (індивідуальна свідомість, духовний світ особистості), середні (система поглядів певної групи індивідів, традиції і звичаї етнічної групи і таке інше), великі (економічна теорія, соціологічна наука і т.п.) і універсальні (світогляд, міфологія, релігія тощо).

По-друге, за формою вони поділяються на малі, середні, великі і складні соціальні системи. До малих систем відносяться окремі соціальні об’єкти, внутрішня структура і функціонування яких відносно прості, а взаємодія елементів, що їх складають, носить координаційний характер (індивід, сім’я, мала група і таке інше). Середні системи мають в своїй структурі дві чітко виділені групи елементів, між якими зв’язки носять субординаційний характер (наприклад, структура місцевої влади, економічна структура району тощо). Великі системи включають складну структуру взаємодій між складовими елементами, що їх утворюють, (наприклад, держава, партія, економічна система країни). До складних систем відносяться такі, які мають багаторівневу систему існування з внутрішньою регуляцією підсистем (Співдружність незалежних держав, Міжнародна валютна фундація, Європейський союз, цивілізації тощо).

По-третє, за характером взаємодії соціальні системи поділяються на відкриті і закриті. Повністю закритих (жорстких) систем не буває, а бувають такі, що обмежено взаємодіють з іншими конкретними системами. Наприклад, система виправних (пеніцитарних) установ в державі. Відкриті (м’які) системи сприйнятливі до впливу зовнішніх умов і самі мають на них зворотну дію (наприклад, міжнародні спортивні, культурні та інші асоціації).

У четверте, за характером своїх закономірностей соціальні системи бувають вірогіднісними і детермінованими. У вірогіднісних системах їхні компоненти можуть взаємодіяти в невизначеній кількості варіантів (наприклад, суспільство у стані війни). Детерміновані системи мають точно визначений результат взаємодії (наприклад, правова, законодавча).

Разом з функціями соціальної системи, пов’язаними з підтримкою порядку і розвитку, в соціологічній теорії існує напрям, що формулює поняття соціальної системи, тобто її можливостей. Виділяють екстрактивні можливості (залучення ресурсів); регулятивні (регулювання поведінки індивідів і груп); дистрибутивні (розподіл статусних позицій та матеріальних благ), а також атрибутивні, тобто такі, що забезпечують захист у суспільстві.

З системної точки зору, суспільство являє собою сукупність людей, пов’язаних між собою спільною діяльністю по досягненню спільних для них цілей.

Початковою клітинкою суспільства є живі діючі люди, спільна діяльність яких, набуваючи більш або менш стійкого характеру, формує суспільство. Таким чином, індивід — це елементарна одиниця суспільства.

Суспільство — це сукупність людей, що здійснюють спільну діяльність і вступають у відносини. Люди є головним елементом структури суспільства, а джерелом їхнього об’єднання і подальшого формування в спільноті виступає соціальна взаємодія. «Що таке суспільство, яка б не була його форма? Продукт взаємодії людей», — писав Карл Маркс. Пітірим Сорокін також вважав, що суспільство не існує «поза» і незалежно від індивідів, воно виступає як «система взаємодіючих одиниць, без яких, зовні яких воно немислиме і неможливе, як неможливе всяке явище без його складових елементів». Найважливішими елементами формування суспільства є зв’язок людей, спільність, солідарність та єдність.