Системний метод у праві

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ЮРИДИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

РЕФЕРАТ

з курсу: «Методологія та організація юридичних досліджень»

на тему:

«Системний метод у праві»

Виконала:

студентка І курсу магістратури

заочної форми навчання 6-ї групи

Лесик Юлія Сергіївна

Київ – 2013

Зміст

Вступ……………………………………………………………………………....3

І. Еволюція системного підходу………………………………………………..4

ІІ. Загальна характеристика системного методу………………………………8

ІІІ. Системний методу у праві…………………………………………………..19

Висновки…………………………………………………………………………24

Список використаних джерел

Вступ

Процес пізнання, як основава будь-якого наукового дослідження, є складним і вимагає концептуального підходу на основі певної методології.

Методологія походить від грецького слова mеthoges — пізнання і Іogos — вчення. Отже, це вчення про методи дослідження, про правила мислення при створенні теорії науки.

Методологію складають сукупність методів, які застосовуються при проведенні наукових досліджень у межах тієї чи іншої науки.

Метод (від грецької metodos) у широкому розумінні слова — «шлях до чогось», шлях дослідження, шлях пізнання, теорія, вчення, свідомий спосіб досягнення певного результату, здійснення певної діяльності, вирішення певних задач. Він виступає як сукупність певних правил, прийомів, способів, норм пізнання і дії. Він є системою приписів, принципів, вимог, що орієнтують суб’єкта у вирішенні конкретної задачі, досягненні певного результату у певній сфері діяльності.

В сучасній науці склалася багаторівнева концепція методології знання, згідно якої методи наукового пізнання за ступенем загальності і сфери дії можуть бути поділені на три основні групи: філософські методи; загальнонаукові методи; часткові методи наук (внутрішньо- та міждисциплінарні). Одним із загальнонауковихметодоів є системний метод, який буде розглянуто в роботі

І. Еволюція системного підходу

Широке і багатопланове застосування в наш час системного методу вимагає вивчення еволюції наукової думки, онтологічних і гносеологічних основ системних досліджень для розуміння сутнісного змісту системного підходу як методології справжнього дослідження. Еволюцію системного підходу слід розглядати паралельно з історією розвитку суспільства, історією філософії, епохами розвитку окремих наук природознавства (перш за все, біології, математики, фізики, хімії, психології й іншими).

Основною змістовною складовою понять “системний підхід”, “системний аналіз”, “системне дослідження” є термін “система”, який вперше з’явився в Давній Греції 2500-2400 років тому й означав “сполучення”, “організм”, “організація”. Метафоризацію слова “система” започаткував Демокріт (460-360 рр. до н. е.). Далі результатом подальшої універсалізації значення цього поняття та наділення його узагальнюючим змістом, стала можливість використовувати його як для фізичних (матеріальних), так і штучних об’єктів. Отже, в античній філософії термін “система” характеризував упорядкованість і цілісність природних об’єктів.

В епоху Відродження з виникненням науки і філософії трактування буття як космосу перетворюється у розуміння його як світової системи, яка розглядається незалежною від людини, що володіє власним типом організації, ієрархією, іманентними законами і структурою. Найважливішими категоріями науки в період Відродження є предмет і властивість, ціле і частина, субстанція й атрибут, форма та зміст [7].

Ідея системної організації наукового знання глибоко і ґрунтовно розроблена в німецькій класичній філософії XVIII — XIX ст. Структура наукового знання, принципи й основи побудови теоретичних систем стали предметом спеціального філософського, логіко-методологічного аналізу.

Так, математик і філософ Й. Г. Ламберт (1728 – 1777 рр.) зазначав, що “будь-яка наука, як і її частина, постає як система, оскільки система є сукупністю ідей і принципів, котрі можна трактувати як ціле. В системі повинна бути субординація і координація”.

Новий етап в інтерпретації системності наукових знань пов’язаний з іменем І. Канта (1724- 1804), заслуга якого полягає в перетворенні проблеми системного характеру науково-теоретичних знань у методологічну, розробці процедур і засобів системного конструювання знання. Цю лінію ще більше проводить Й. Г. Фіхте (1762 — 1814), вихідна теза котрого – наукове знання є системним цілим. Г. Гегель (1770 — 1831) запропонував історичне трактування системи відповідно до принципу сходженнявід абстрактного до конкретного [3].

Таким чином історію розвитку системного методу до ХХ століття можна зобразити у вигляді рисунку 1.1 [13].

Системний метод дослідження

Рис 1.1. Розвиток системного руху з позицій онтологічного і гносеологічного рівнів пізнання [13]

Теоретичне природознавство ХІХ — ХХ ст. вказує на відмінності предмета й об’єкта знання. Підкреслюючи активний характер людського пізнання, нове трактування передбачає, що предмет дослідження – це те,що створене людиною в процесі освоєння природи. Ціле розуміється вже не як проста сума, а як функціональна сукупність, що формується під впливом певних раніше заданих відношень між елементами. При цьому фіксується наявність особливих інтегративних характеристик цієї сукупності, тобто цілісність, незведеність до простої суми складових елементів. Сама ця сукупність, відношення між елементами (їхня координація, субординація тощо) визначаються певним правилом або системоутворюючим принципом.

Марксистська гносеологія висунула власні підходи до аналізу системності наукового пізнання. До них, зокрема, належать історизм, єдність змістовної і формальної сторін наукового знання, трактування системності знань не як замкнутої системи, а як послідовності понять і теорій, що розвиваються [7, с 95].

Становлення системного підходу пов’язане з роботами О. О. Богданова (справжнє прізвище — Малиновський; 1873-1928). Він розглядав усі явища як неперервні процеси організації та дезорганізації, а рівень організації тим вищий, чим сильніше властивості цілого відрізняються від простої суми його частин (пізніше цю властивість назвали емерджентністю). Важливим аспектом є те, що основна увага звертається на закономірності розвитку, розгляд співвідношень між стійкістю і змінністю, врахування власних цілей організації, відкритість системи. Філософ довів, що в історії розвитку кожної системи є такий момент, така кризова ситуація, коли необхідна докорінна, “вибухова” перебудова її структури, тому необхідно досліджувати й аналізувати динамічні процеси в системі та передбачати її розвиток.

Відчутний вплив на формування системного підходу справили наукові

праці, передусім “Кібернетика”, американського вченого Н. Вінера (1894-1964). З кібернетикою пов’язаний розвиток таких системних уявлень, як типізація моделей систем, виявлення особливого значення зворотних зв’язків для функціонування системи, виокремлення принципу оптимальності в управлінні та синтезі систем, усвідомлення значення інформації та можливостей її кількісного описання, розвиток методології моделювання, особливо проведення кількісних експериментів із застосуванням ЕОМ (що обумовило розвиток важливого напрямку моделювання – імітаційного).

Л. фон Берталанфі першим із західних вчених сформулював загальну теорію систем (ЗТС). У своїй теорії він узагальнив принципи цілісності, організації, еквіфінальності (досягнення системою одного і того ж кінцевого стану при різних початкових умовах) та ізоморфізму. У 1940-50 рр. вчений розвинув ідеї, що містилися в теорії відкритих систем, і розробив програму побудови ЗТС, котру можна розглядати як узагальнену теорію організації. Остання є спеціальною науковою дисципліною. Разом з тим вона виконує певну методологічну функцію, оскільки внаслідок загального характеру досліджуваного предмета – системи — дає змогу охопити одним формальним апаратом значне коло спеціальних систем [3].

Отже, з епохи античності розпочалося стихійне, неусвідомлене використання елементів системності в окремих галузях пізнання. Це становило перший етап історичного розвитку системного підходу. З середини ХХ ст., з появою складних і великих технічних, соціальних та економічних систем, виникла потреба у спеціальному теоретичному обґрунтуванні методологічного характеру, розробці методів, які дали б змогу аналізувати складні проблеми як ціле, забезпечували би розгляд багатьох альтернатив, кожна з яких описується великою кількістю змінних, допомагали вносити кількісну вимірюваність у процес наукового дослідження, давали можливість відтворювати об’єктивні й суб’єктивні невизначеності. Отриману в результаті розвитку й узагальнення широку та універсальну методологію вирішення проблем назвали “системним аналізом”. Нова методологія розроблялася насамперед для вирішення військових проблем і спочатку використовувалася саме в цій галузі. Системний підхід дуже швидко перетворюється у важливий загальнонауковий метод пізнання, і це становить другий етап історичного розвитку системного підходу [7, с. 104].

Сучасний розвиток системного підходу характеризується тим, що акцент робиться не на використанні складних математичних прийомів, які виявилися неефективними при аналізі комплексних проблем з множиною параметрів, а переважно на розробці нових діалектичних принципів наукового мислення, логічного аналізу систем з урахуванням взаємозв’язків і різнонаправлених тенденцій. При такому підході на перший план висувається логіка системного аналізу, впорядкування процедури прийняття рішень. Отже, в сучасних умовах під системним підходом найчастіше розуміють певну сукупність системних принципів наукового пізнання.

ІІ. Загальна характеристика системного методу

Системний підхід належить до загальнонаукової методології, і застосування його потребує кожний об’єкт наукового дослідження. Сутність методу полягає у комплексному дослідженні великих і складних об’єктів (систем), дослідженні їх як єдиного цілого з узгодженим функціонуванням усіх елементів і частин.

Системний підхід — це сукупність загальнонаукових методологічних принципів (вимог), в основі яких лежить розгляд об’єктів як систем. До числа цих вимог відносяться:

а) виявлення залежності кожного елемента від його місця і функцій у системі з урахуванням того, що властивості цілого не можна звести до суми властивостей цих елементів;

б) аналіз того, наскільки поведінка системи зумовлена як особливостями її окремих елементів, так і властивостями її структури;

в) дослідження механізму взаємодії системи і середовища;

г) вивчення характеру ієрархічності, притаманного даній системі;

д) забезпечення всебічного багатоаспектного опису системи;

є) розгляд системи як динамічної цілісності, що розвивається [4, с 27].

Основними ознаками системи є:

наявність найпростіших одиниць – елементів, які її складають;

наявність підсистем – результатів взаємодії елементів;

наявність компонентів – результатів взаємодії підсистем, які сожна розглядати у відносній ізольованості, поза зв’язками з іншими процесами та явищами;

наявність внутрішньої структури зв’язків між цими компонентами, а також їхніми підсистемами;

наявність певного рівня цілісності, ознакою якої є те, що система завдяки взаємодії компонентів одержує інтегральний результат;

об’єднання компонентів і підсистем як частин в єдину систему.

зв’язок з іншими системами зовнішнього середовища.

Згідно з системним підходом, система — це цілісністю, яка становить єдність розташованих і взаємопов’язаних частин (рис. 2.1.) [10, с.61].

Системний метод дослідження

Рис. 2.1 Схематичне зображення системи [10,с. 61]

Можна виділити такі основні властивості системи або системні принципи:

багатокомпонентність об’єкта, що називається системою (великі та складні системи включають велику кількість елементів та підсистем);

цілісність системи (властивості системи не є механічною сумою властивостей елементів);

взаємна залежність кожного елемента від іншого, а також залежність властивостей цих елементів у системі від їх розташування в системі в цілому, функцій та інших параметрів усередині цілого;

залежність поведінки системи від поведінки її окремих елементів, їх властивостей та структури;

залежність системи від чинників середовища, під впливом яких система виявляє і може змінювати властивості;

ієрархія системи, тобто кожна ланка системи, з одного боку являє собою більш обмежену структурну систему, а з іншого – є частиною (компонентом) більш широкої системи;

множинність підходів до вивчення кожної системи через принципову складність їх структури і властивостей.

Елемент – це найпростіша неподільна частина системи. Елемент завжди пов’язаний із системою. Елемент складної системи може бути складною системою в іншій задачі.

Підсистема – це об’єднання елементів на підставі єдиної мети, завдань. Підсистема менша ніж система. У системі можуть існувати кілька підсистем.

Структура – зображення елементів та зв’язків між ними. Можуть розглядатись функціональна, технічна, організаційна та інші структури [8, с. 81].

Кожну конкретну науку, діяльність, об’єкт можна розглядати як певну систему, що має множину взаємопов’язаних елементів, компонентів, підсистем, визначені функції, цілі, склад, структуру. До загальних характеристик відносять цілісність, структурність, функціональність, взаємозв’язок із зовнішнім середовищем, ієрархічність, цілеспрямованість, самоорганізацію.

Згідно з цим сформувалися відповідні методологічні принципи, які забезпечують системну спрямованість наукового дослідження і практичного пізнання об’єкта:

принцип цілісності, за яким досліджуваний об’єкт виступає як щось розчленоване на окремі частини, органічно інтегровані в єдине ціле;

принцип примату цілого над складовими частинами, який означає, що функції окремих компонентів і підсистем підпорядковані функції системи в цілому її меті;

принцип ієрархічності, який постулює підпорядкованість компонентів і підсистем системі в цілому, а також супідрядність систем нижчого рівня системам більш вищого рівня, внаслідок чого предметна галузь теорії набуває ознак ієрархічної мете системи;

принцип структурності, який означає спосіб закономірного зв’язку між виділеними частинами цілого, що забезпечує єдність системи, зумовлює особливості її внутрішньої будови;

принцип самоорганізації означає, що динамічна система іманентно здатна самостійно підтримувати, відтворювати або удосконалювати рівень своєї організації при зміні внутрішніх чи зовнішніх умов її існування та функціонування задля підвищення стійкості, збереження цілісності, забезпечення ефективних дій чи розвитку;

принцип взаємозв’язку із зовнішнім середовищем, за яким жодна із систем не можу бути самодостатньою, вона має динамічно змінюватися і вдосконалюватись адекватно до змін зовнішнього середовища [10, с. 62].

Виходячи із системного підходу, виділяють декілька типів систем. Найчастіше системи характеризують «парними» типами. Виділяють такі типи систем: одно функціональні і багатофункціональні, матеріальні та ідеальні (концептуальні); відкриті і закриті великі і невеликі, прості і складні, статичні і динамічні, детерміновані і стохастичні (ймовірнісні), технологічні (цілеспрямовані) і ненаправлені, регульовані й нерегульовані. Є ще більш детальна класифікація систем, ознак з метою наукового дослідження [5].

3 позицій системного підходу можна розглядати будь-яку сферу. Орієнтація на системний підхід у дослідженні (структура, взаємозв’язки елементів та явищ, їх супідрядність, ієрархія, функціонування, цілісність розвитку, динаміка системи, сутність та особливості, чинники та умови) виправдана тоді, коли ставиться завдання дослідити сутність явища, процесу.

У системному дослідженні об’єкт, що аналізується, розглядається як певна множина елементів, взаємозв’язок яких зумовлює цілісні властивості цієї множини. Основний акцент робиться на виявлення різноманітності зв’язків і відношень, що мають місце як усередині досліджуваного об’єкта, так і у його взаємодії із зовнішнім середовищем. Властивості об’єкта як цілісної системи визначаються не тільки і не стільки сумарними властивостями його окремих елементів чи підсистем, скільки специфікою його структури, особливими системотворчими, інтегративними зв’язками досліджуваного об’єкта [7, с.34].

Системний принцип дає змогу визначити стратегію наукового дослідження. В його межах розрізняють структурно-функціональний, системно-діяльнісний, системно-генетичний та інші підходи.

Сутність структурно-функціонального підходу полягає у виділенні в системних об’єктах структурних елементів (компонентів, підсистем) і визначенні їхньої ролі (функцій) у системі. Елементи і зв’язки між ними створюють структуру системи. Кожний елемент виконує свої специфічні функції, які «працюють» на загальносистемні функції. Структура характеризує систему в статиці, функції — у динаміці. Між ними е певна залежність.

Структуризація об’єкта — необхідна умова його вивчення. Вона дозволяє виділити, а потім описати суттєві складові об’єкта — елементи, підсистеми, компоненти, зв’язки, властивості, функції та ін. Опис структури об’єкта полягає в його поділі на складові та встановленні характеру взаємозв’язків між ними. Аналіз структури здійснюється за допомогою метода класифікації — багатоступінчатого, послідовного поділу досліджуваної системи з метою систематизації, поглиблення й отримання нових знань щодо її побудови, складу елементів, підсистем, компонентів, особливостей внутрішніх і зовнішніх зв’язків [10, с. 64].

Структуризація — засіб пізнання ступеня складності будь-якого об’єкта чи процесу на всіх рівнях (від макро- до мікро-), дослідження структури системи. Сутність процесу чи явища як системи виявляється в їхній структурі, однак реалізується в їхніх функціях (ролях, призначенні).

Рівень цілісності системи залежить від рівня відповідності її структури і функцій головній меті системи.

Розрізняють функціональну залежність (у математичному розумінні) і функціональне призначення (у соціальному розумінні) досліджуваних об’єктів. На основі другого аспекту формується уявлення про соціальні функції системи. Функція є конкретизацією призначення системи, доводить доцільність існування об’єкта або процесу в межах цієї системи. Функція — це спосіб практичної реалізації призначення (цілі) системи [7].

У межах структурно-функціонального підходу досліджують сутнісно-функціональну, функціонально-генетичну та функціонально-логічну структуру системи.

Перша з них виявляє субстанціüні елементи, підсистеми та компоненти системи, їх сутнісні зв’язки та основні функції.

Друга — розкриває внутрішні закономірності розвитку і функціонування системи (від простого до складного, від нижчого до вищого, від генетично вихідного до генетично похідного, включаючи у «знятому» вигляді моменти попереднього при відносній самостійності).

Третя — виявляє логічно можливі відношення між функціями системи: відношення переваги, домінування, супідрядності (основна і допоміжні функції); відношення функціональної рівнозначності або еквівалентності; відношення сполучення (поєднання) (комбінована функція) та ін. У результаті структурно-функціонального підходу створюються моделі (описові, математичні, графічні) досліджуваної системи [8, 7].

3агальнонауковою методологією вивчення об’єкта дослідження є системно-діяльнісний підхід, який набув значного поширення в сучасних наукових розробках. 3азначений підхід указує на певний компонентний склад людської діяльності. Серед найсуттєвіших її компонентів: потреба — суб’єкт — об’єкт — процеси — умови — результат. Це створює можливість комплексно дослідити будь-яку сферу людської діяльності.

Діяльнісний підхід — це методологічний принцип, основою якого е категорія предметної діяльності людини (групи людей, соціуму в цілому). Діяльність — форма активності, що характеризує здатність людини чи пов’язаних з нею систем бути причиною змін у бутті. Діяльність людини може розглядатися в загальному значенні цього слова — як динамічна система взаємодії людини із зовнішнім середовищем, а також у вузькому, конкретному — як специфічна професійна, наукова, навчальна тощо форма активності людини, у якій вона досягає свідомо поставлених цілей, що формуються внаслідок виникнення певних потреб.

У процесі діяльності людина виступає як суб’єкт діяльності, а її дії спрямовані на зміни її діяльності у процесі діяльності. Будь-яка діяльність здійснюється завдяки множині взаємопов’язаних дій — одиниць діяльності, що не розкладаються на простіші, внаслідок якої досягається конкретна мета діяльності.

Мета діяльності зумовлена певною потребою, задоволення якої потребує певних дій.

3авдання діяльності — це потреба, яка виникає за певних умов і може бути реалізована завдяки визначеній структурі діяльності, до якої належать:

• предмет діяльності — елементи навколишнього середовища, які має суб’єкт до початку своєї діяльності і які підлягають трансформації в продукт діяльності;

• засіб діяльності — об’єкт, що опосередковує вплив суб’єкта на предмет діяльності (те, що звичайно називають «знаряддям праці»), і стимули, що використовуються у певному виді діяльності;

• процедури діяльності — технологія (спосіб, метод) одержання бажаного продукту;

• умови діяльності — характеристика оточення суб’єкта в процесі діяльності, соціальні умови, просторові та часові чинники тощо.

• продукт діяльності — те, що е результатом трансформації предмета в процесі діяльності.

Означені системоутворювальні компоненти характерні для будь-якої діяльності — як фізичної, так й інтелектуальної, і свідчать про її структуру.

Зміст системно-генетичного підходу полягає в розкритті умов зародження, розвитку і перетворення системи [10, с. 66].

Зазначивши про такі категорії системного методу, як структура, елмемент, система, неможливо не звернути увагу на зв’язки.

Зв’язок — це одна з категорій, що найчастіше застосовується в системному аналізі. Зв’язок (потік) є важливим, з точки зору дослідження або керування системою, обміном речовиною, енергією, інформацією між системою і зовнішнім середовищем, а також між елементами системи.

Функції системи реалізуються через зв’язки, тобто через потоки енергії, людей, матеріальні та інформаційні. Структура ініціює потоки, спрямовуючи їх певними каналами, перетворює з певною затримкою в часі.

Зв’язки (потоки), які необхідні для збереження структури, називаються

підтримуючими, а ті, що є результатом функціонування системи, – потоками продукції.

Зв’язок між предметами (процесами, подіями, явищами) можна визначити наступним чином: два та більше об’єктів пов’язані, якщо за наявністю або відсутністю деяких властивостей в одних ми можемо робити висновки про їхню наявність або відсутність в інших. Ця властивість зв’язків й обумовлює особливу пізнавальну цінність їх виявлення. Дослідження зв’язків дає змогу пізнавати об’єкти не безпосередньо, а опосередковано, через інші об’єкти, що знаходяться з ними в тому чи іншому зв’язку.

Між елементами довільної системи та між різними системами існують зв’язки, за допомогою яких вони взаємодіють між собою. Ці зв’язки можуть виражатися в обміні речовиною, енергією чи інформацією між взаємодіючими системами або елементами. Система може мати зовнішні та внутрішні зв’язки. Зв’язки можуть бути також як прямими, так і зворотними.

Системи мають цілком нові якості, що відсутні в її елементах. Ці якості виникають саме завдяки наявності зв’язків між елементами. Лише з їх допомогою здійснюється перенесення властивостей кожного елемента системи до інших елементів.

Зворотні зв’язки є складною формою прояву причинної залежності і полягають у тому, що результат попередньої дії впливає на наступний перебіг процесу в системі, тобто причина підпадає під зворотний вплив наслідку. Якщо зворотний зв’язок підсилює результат впливу наслідку, то його називають позитивним, а якщо послаблює — негативним. Негативні зворотні зв’язки сприяють збереженню стійкості системи. Лише завдяки наявності їх у системах можуть відбуватися процеси цілеспрямованої діяльності і регулювання. Зв’язки перетворюють систему з простого набору компонентів у єдине ціле і разом з компонентами визначають стан і структуру системи, але, безумовно, при визначальному впливі її функцій.

Системний підхід у науковому дослідженні передбачає наявність класифікації зв’язків, зокрема:

1. Зв’язки взаємодії (координації), серед яких можна розрізнити зв’язки властивостей і зв’язки об’єктів. Особливий вид зв’язків взаємодії – це зв’язки між окремими людьми, а також між колективами та соціальними групами. Специфіка їх полягає в тому, що вони опосередковуються цілями, які ставить перед собою кожна зі сторін взаємодії. У цьому виді зв’язків можна розрізняти кооперативні та конфліктні. Слід зазначити, що зв’язки взаємодії — це найширший клас зв’язків, так чи інакше присутній у всіх інших типах зв’язків.

2. Зв’язки породження (генетичні), коли один об’єкт є основою, що породжує до життя інший об’єкт.

3. Зв’язки перетворення, серед яких можна розрізняти ті, котрі реалізуються через певний об’єкт, що забезпечує це перетворення, і ті, які реалізуються шляхом безпосередньої взаємодії двох або більше об’єктів, у процесі якої чи завдяки якій ці об’єкти разом або окремо переходять з одного стану в інший.

4. Зв’язки побудови (структурні), котрі передбачають, що наявність одних елементів системи обумовлює необхідність інших елементів, які взаємодіють з першими.

5. Зв’язки функціонування, що забезпечують життєдіяльність об’єкта або його діяльність (функціонування). Об’єкти, які поєднуються такими зв’язками, спільно виконують певну функцію, причому ця функція може характеризувати або один об’єкт, або більш широке ціле, стосовно якого й існує функціональний зв’язок цих об’єктів. У загальному вигляді зв’язки функціонування можна поділити на зв’язки стану (коли наступний стан є функцією від попереднього) та зв’язки функціональні (коли об’єкти пов’язані єдністю реалізованої функції).

6. Зв’язки розвитку, які можна розглядати як модифікацію функціональних зв’язків і зв’язків стану з тією різницею, що розвиток суттєво відрізняється від простої зміни стану. Розвиток описується як зміна станів об’єкта, що розвивається, однак основним змістом процесу при цьому є достатньо суттєві зміни в побудові об’єкта і формах його життєдіяльності. З цієї точки зору функціонування є рух у стані одного і того ж рівня, котре пов’язане з перерозподілом елементів, функцій і зв’язків в об’єкті; при цьому кожний наступний стан або безпосередньо визначається попереднім, або так чи інакше “переформовується” всією побудовою об’єкта і не виходить за рамки його історії. Розвиток є не просто саморозкриття об’єкта, актуалізація закладених у ньому потенцій, а така зміна станів, в основі якої лежить неможливість збереження існуючих форм функціонування. Таким чином, системний об’єкт вимушений виходити на інший рівень функціонування, раніше недоступний або неможливий для нього, а умовою такого виходу є зміна його організації.

7. Зв’язки управління, які залежно від конкретного виду можуть утворювати різновид або функціональних зв’язків, або зв’язків розвитку.

Крім наведеної, існують й інші класифікації зв’язків, наприклад, суттєві і несуттєві, внутрішньосистемні та міжсистемні, взаємні та односторонні, суперечливі та несуперечливі, корисні та шкідливі, слабкі та тісні, важливі і неважливі, жорсткі та гнучкі.

Особливу увагу доцільно звернути на наступні три види зв’язків.

Рекурсивний – необхідний зв’язок між соціально-економічними явищами та об’єктами, при яких є очевидним, де причина, а де наслідок; наприклад, витрати ресурсів є причиною, а результати їх витрачання –наслідком.

Синергічний – це зв’язок, який при спільних діях незалежних елементів системи забезпечує зростання загального ефекту до більшого значення, ніж сума ефектів цих елементів, якщо вони діють незалежно. Отже, це підсилюючий зв’язок елементів системи. Саме з синергічних зв’язків випливають інтегративні (емерджентні) властивості, тобто властивості цілісної системи, які не властиві її елементам, що розглядаються поза системою.

Циклічний – складний обернений зв’язок, при якому функціонування або розвиток однієї підсистеми створює основу для функціонування та розвитку другої і навпаки [7, с. 114].

ІІІ. Системний методу у праві

Загальнонаукова методологія використовується у всіх або і переважній більшості наук, а отже і у правовій науці також. У зв’язку з цим, розглянемо особливості застосування системного підходу у різних галузях права.

Так, Гусарєв вважає, що використання системного методу припускає розгляд державних і правових явищ як цілісних сукупностей різноманітних елементів (складових частин), що взаємодіють між собою і навколишнім середовищем. До головних положень цього підходу відносяться такі:

Державно-правові явища як проекти зовнішнього світу та предмети пізнання мають цілісний характер, це обумовлює наявність у них таких властивостей, які не зводяться до суми властивостей їх частин.

Елементи будь-якого державного-правового явища, які є системою, взаємопов’язані між собою, так само як і кожне явище з множиною інших систем, причому інтерпретація (визначення) властивостей елементів чи систем залежить від властивостей системного цілого, частиною якого вони є.

Будь-яке державно-правове явище має динамічну природу, тобто йому властиві процеси виникнення, становлення, розвитку, зміни та припинення існування.

Функціонування та розвиток цих явищ здійснюється в результаті взаємодії з зовнішнім середовищем при приматі (домінуванні) внутрішніх закономірностей (його саморозвитку) над зовнішніми чинниками та закономірностями.

При використанні методології системного підходу досліджуються статичні, структурні, динамічні компоненти та властивості, їх внутрішні та зовнішні прояви, генетичні та функціональні зв’язки, взаємодії з середовищем за допомогою методів аналізу, синтезу, функціонального, структурного та інших [2].

На думку А. Безверхова, поняття «системність» в кримінальному праві належить до числа багатозначних, оскільки має різне тлумачення. В законотворчому аспекті «системність» виступає як одна з основних вимог до кримінального права і принципів побудови кримінального законодавства. З огляду на правозастосування «системність» – один із способів роз’яснення сенсу і змісту кримінально-правової норми шляхом зіставлення її з іншими нормами кримінального права або нормами іншої галузевої приналежності. З науково-філософської позицїї «системність» можна розглядати як один із видів методологічного підходу до вивчення кримінально-правових явищ, в основі якого лежить розуміння відповідної галузі права і законодавства як цілісної системи [1, с 51].

Черданцев О. зазначає, що право – елементарно автономна система. Кожному її блоку (елементу) – галузі права відповідають основні ознаки системи загалом. Кожен блок, у свою чергу, є системою (підсистемою) елементів. Щоб ця чи інша сукупність об’єктів могла бути системою, необхідна наявність системоутворюючих зв’язків. Системність норм права полягає в тому, що вони тісно між собою пов’язані, регулюють суспільні відносини у взаємодії з іншими нормами, доповнюють одна одну в процесі регулювання. Ніякі суспільні відносини не регулюються якоюсь окремо взятою нормою права, а завжди тільки в їх сукупності. Ніяка норма права сама по собі не може здійснити належного регулюючого впливу на суспільні відносини. Ці властивості норм права необхідно враховувати у разі їх тлумачення і застосування [9, с. 48].

У переліку актуальних досліджень методологічних засад сучасного правознавства пріоритети відводяться системному пізнанню права. В арсеналі пізнавальних засобів, крім методів, виділяють підходи. Підхід у пізнанні права, з точки зору В. А. Козлова, “визначає основний шлях, стратегію вирішення поставленого завдання”.     Для сучасного етапу розвитку науки характерне активне звернення до системного підходу в дослідженні тих чи інших явищ. Зокрема, Н. М. Пархоменко аналізує специфіку системного підходу при дослідженні джерел права як системи, В. Єрмоленко застосовує його у дослідженні правовідносин. На необхідність розмежування системоутворюючих категорій, таких як трудові права, свободи і інтереси, визначення сутності праці як предмета правового регулювання вказували російські науковці А. М. Лушников і М. В. Лушникова [11].

Вишновецька С.В. стверджує, що застосовування структурного аналізу до дослідження трудоправових явищ дасть можливість з’ясувати, з одного боку, місце трудового права в системі “право публічне — право приватне”, в системі “соціальне право”, а з іншого — визначити, перш за все, коло і елементи відносин, які становлять предмет правового регулювання галузі трудового права, а також інститутів його системи. Системний підхід необхідний для дослідження такого кола методологічних проблем науки трудового права:

1) з’ясування вихідних позицій дослідження суспільних відносин, що виникають у сфері застосування найманої праці;

2) з’ясування змісту понять і основних категорій, які відображають відносини у сфері найманої праці, визначення їх обсягу і співвідношення;

3) з’ясування і аналіз суперечливих понять, які відображають наявність суперечливих сторін у трудовій діяльності (матеріальне і ідеальне, об’єктивне і суб’єктивне, індивідуальне і колективне і т.п.);

4) виявлення, аналіз і обґрунтування критеріїв і ознак визначення кола і змісту суспільних відносин, які становлять предмет трудового права;

5) аналіз тенденцій у генезисі трудової діяльності і породжуваних нею соціальних змінах.

Основною перевагою системного підходу в дослідженні методологічних проблем загальної теорії трудового права є те, що він дає змогу зберегти і розвинути принцип цілісності у вивченні предмета дослідження, охопити не тільки основні, але й усі супровідні явища і, таким чином, установити та проаналізувати увесь цілісний процес виникнення та розвитку трудових та тісно пов’язаних з ними відносин, встановити їх основні зв’язки та зони впливу [11].

Короткий Т.Р. застосовує системно – структурний метод до дослідження міжнародно-правових явищ у галузі охорони морського середовища, а саме, розглядає основні риси одного з найбільш розповсюджених у міжнародно-правовій науці методологічного підходу – системно-структурного, під кутом зору оцінки можливостей його застосування у дослідження міжнародно-правових процесів та явищ у галузі охорони морського середовища. У вітчизняній міжнародно-правовій доктрині системний підхід набуває все більшого поширення. По-перше, це обумовлено, з одного боку, тим, що міжнародне право є частиною міжнародних відносин, цілісність якої дозволяє розглядати сучасні міжнародні відносини як певну систему, виокремлюючи з неї ту чи іншу підсистему. По-друге, спільним атрибутом, що властивий як правовій системі, так і системі права, є системність. По-третє, міжнародне право є складною, автономною і багатокомпонентною системою. Горизонтальні та вертикальні зв’язки між компонентами цієї системи передбачають використання системно-структурного аналізу, відокремлюючи самостійні інститути, аналізуючи їх, встановлюючи особливості їх структури та змісту. Таким компонентом може бути міжнародно-правовий механізм охорони морського середовища. По-четверте, важливе значення має розгляд міжнародно-правової системи в динаміці, в процесі розвитку і реалізації (на міжнародне право «слід дивитися як на функціонуючу систему, насамперед систему норм в процесі їхнього застосування»).

Виявлення особливостей, сутності міжнародного права як системи права є умовою для подальшого поглибленого вивчення суті міжнародного права, його упорядження і внутрішньої організації його елементів і компонентів. З’ясування характеристик міжнародного права як правової системи – це визначення його соціального характеру, його ролі, можливостей у сучасному міжнародному співробітництві. Без знання компонентів правової системи міжнародного права неможливо якісне підвищення ефективності його функціонування, зміна взаємодії із спорідненими компонентами міжнародної системи. Таким чином, для виявлення особливостей сутності галузей права можна застосовувати системний метод. [12].

Висновки

Метод (від грецької metodos) у широкому розумінні слова — «шлях до чогось», шлях дослідження, шлях пізнання, теорія, вчення, свідомий спосіб досягнення певного результату, здійснення певної діяльності, вирішення певних задач.

Одним із методів наукових досліджень є системний метод, сутність якого полягає у комплексному дослідженні великих і складних об’єктів (систем), дослідженні їх як єдиного цілого з узгодженим функціонуванням усіх елементів і частин. Як і кожен метод, системний має свої ознаки, принципи, складові без яких не може існувати, а саме компоненти, підсистеми, елементи, зв’язки.

Системний метод є загальнонауковим, а отже може використовуватися у всіх або у переважній більшості наук. Тому, доцільним буде застосування системного підходу і у правовій науці, адже на основі досліджень, застосовуючи системний метод можна виявити особливості сутності галузей права, осягнути механізми їх взаємодії, розкрити складні процеси системо-утворюючих зв’язків та досягнути принципу єдності законодавства.

Список використаних джерел:

Безверхов А.Г. Системный подход в науке уголовного права / А.Г. Безверхов // Системность в уголовном праве: материалы II Российского конгресса уголовного права, г. Москва, 31 мая — 1 июня 2007 г. — М.: ТК Велби; Проспект, 2007. — С. 50-54.

Гусарєв С. Д.   Юридична деонтологія (основи юридичної діяльності: теоретичні, практичні та деонтологічні аспекти) : наук.-метод. та навч. посіб. / С. Д. Гусарєв, О.Д Тихомиров. — К. : ВІРА-Р, 1999. — 506 с.

Дивак М.П. Методичний посібник з дисципліни «Системний аналіз» / М.П. Дивак. – Тернопільська академія народного госп. – Т. -2004

Конверський Основи методології та організації наукових досліджень: Навч. посіб. для студентів, курсантів, аспірантів і ад’юнтів / А. Є. Конверський. — К.: Центр учбової літератури, 2010. — 352 с.

Корбутяк В.І. Методологія системного підходу та наукових досліджень: Навчальний посібник / В.І. Корбутяк – Рівне: НУВГ, 2010. – 176 с.

Крушельницька О.В. Методологія та організація наукових лосліджень: Навчальний посібник / О.В. Крушельницька — К.: Кондор, 2003. — 192 с.

Кустовська О. В. Методологія системного підходу та наукових досліджень: Курс лекцій. – Тернопіль: Економічна думка, 2005. – 124 с.

Сергієнко В.В. Філософські проблеми наукового пізнання : навчальний посібник. / В. В. Сергієнко − Кременчук : Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського, 2011. – 103 с.

Черданцев А.Ф. Толкование права и договора: учеб. пособие для вузов / А.Ф. Черданцев. — М.: Юнити-Дана, — 2003. — 381с.

Шейко В.М Організація та методика науково-дослідницької діяльності: підручник / В.М. Шейко, Н.М. Кушнаренко. — 6-те вид., переробл. і доповн. — К . : Знання, 2008. — 310 с.

Вишновецька С.В. Системний підхід у дослідженні методологічних проблем загальної теорії трудового права: постановка проблеми [Електронний ресурс] / С.В. Вишновецька // http://vuzlib.com/content/view/1329/115/

Короткий Т.Р. Системно – структурний метод до дослідження міжнародно-правових явищ у галузі охорони морського середовища [Електронний ресурс] / Т.Р. Короткий// — Режим доступу до ресурсу: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/app/2013_48/Korotkiy.pdf

Сіменко І.В. Еволюція системного підходу як методологічна основа дослідження систем управління [Електронний ресурс] / І.В. Сіменко // — Режим доступу до ресурсу: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/intelekt/2008_6/53.pdf