Семинар 2

Фізико-математичний факультет

Національно-демократична революція в Україна

Семінар 2

Данченко Андрій Олександрович

Сапельняк Тетяна Іванівна

м.Херсон

Зміст

Розгортання національно-визвольної боротьби на українських землях після повалення царизму в Російській імперії3

МИХАЙЛО СЕРГІЙОВИЧ ГРУШЕВСЬКИЙ (17. 11. 1866-25.11.1934 pp.)4

ВОЛОДИМИР КИРИЛОВИЧ ВИННИЧЕНКО (26.07.1880-6.03.1951pp.).5

Утворення центральної ради та її соціально-економічна та політична діяльність7

Роль Центральної Ради у формуванні української національної державності9

Українська Держава гетьмана Павла Скоропадського: його політична платформа, досягнення та прорахунки.9

Боротьба Директорії за відродження УНР. Занепад Української державності.11

Війна більшовицької Росії проти УНР.13

Література15

Розгортання національно-визвольної боротьби на українських землях після повалення царизму в Російській імперії

У 1917 р. Україна вступила в новітню добу своєї історії. Не маючи власної державності Й територіальної цілісності, країна була розділена між двома сусідніми імперіями — Російською та Австро-Угорською.

Українські землі займали понад 700 тис. кв.км. Чисельність населення перевищувала 48 млн. чоловік, з яких 33 млн. (2/3 населення) становили українці. Серед інших національностей виділялися росіяни, євреї. За національним складом село було переважно українським, місто — багатонаціональним.

У лютому 1917 p. у Росії перемогла демократична революція. Владу царя було повалено. Натомість утворилося двовладдя: Тимчасовий Уряд і ради. Мандат на владу уряд отримав тимчасово, до скликання Установчих зборів, які мали затвердити форму державного ладу і прийняти Конституцію. Тимчасовий уряд вважав себе правонаступником царського уряду і прагнув зберегти контроль над усіма територіями імперії, у тому числі й над Україною.

Крім Тимчасового уряду та його місцевих органів, одразу після повалення самодержавства виникли Ради робітничих, солдатських, а згодом і селянських депутатів. Усередині 1917 р. в Україні налічувалося 202 Ради, втому числі в Донбасі -180, що становило 71% від загальної кількості. Засновниками Рад були переважно загальноросійські партії есерів і соціал-демократів. Вони отримали абсолютну більшість місць у Радах, що відповідало реальному впливу цих партій серед населення на той час.

У перший час після лютневої революції в українських губерніях налічувалося щонайбільше 2 тис. більшовиків. Тому їх вплив на діяльність Рад залишався обмеженим. Поглиблення політичної і соціально-економічної кризи сприяло зростанню радикальних більшовицьких гасел. До кінця квітня чисельність більшовиків перевищила 10 тис. чоловік. З другої половини року в постійно оновлюваному складі багатьох Рад робітничих і солдатських депутатів вплив більшовиків та прихильних до них безпартійних делегатів став переважати.

Звістка про лютневі події в Петрограді сколихнула українську громадськість. Однією з провідних стала ідея національного визволення. Передусім висувалися вимоги автономії і федеративного устрою Росії. Особливо це було характерним для українського середовища. Почалися мітинги, зібрання, з’їзди, на яких трудящі вимагали української школи, української преси, українізації війська тощо.

Виникла потреба створити єдиний центр, шо об’єднав би всі українські сили. З цією метою в Києві 4( J 7) березня J 917 р. Товариство українських поступовців (ТУП) заснувало Українську Центральну Раду. Крім членів ТУП, до неї увійшли представники різних українських політичних угрупувань та організацій: військових, робітників, кооперативних, студентських, релігійних, культурних.

До Центральної Ради ввійшли представники всіх українських національних партій — Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП),

Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), Української народної партії (УНП), інших партій і громадсько-політичних груп. Очолив Центральну Раду видатний український історик, активний діяч українського національного руху М. Грушевський. Важливу роль в її діяльності відіграли В. Винниченко, С. Єфремов, Б. Мартос, С. Петлюра, І. Стешенко, П. Христюкта ін. Членами Центральної Ради стали майже всі відомі українські письменники, історики, юристи, діячі кооперації, інші представники інтелектуальної еліти України.

МИХАЙЛО СЕРГІЙОВИЧ ГРУШЕВСЬКИЙ (17. 11. 1866-25.11.1934 pp.)

Видатний український історик, археолог, літературознавець, соціолог, публіцист, письменник, організатор української історичної науки, громадсько-політичний і державний діяч, дійсний член Всеукраїнської Академії наук ( 1923 р.) та AH СРСР (1929 p.), засновник Української Народної Республіки. Народився у Хол мі (тепер Хелм, Польща) в сім’ї педагога-славіста із давнього духовного роду на Київщині. Скінчивши курс Тифліської гімназії, став студентом історико-філологічного факультету Київського університету. За сприянням І. Нечуя-Левицького надрукував свій перший літературний твір «Бехаль-Джугур» (1886 р.) У1890 р. закінчив історичне відділення історико-філологічного факультету Університету Св. Володимира у Києві. Наукову працю розпочав під керівництвом В Антоновича. У 1894 р. очолив кафедру «Всесвітньої історії зі спеціальним поглядом на історію Східної Європи » у Львівському університеті. Фактично це була перша кафедра історії України. У Львові розпочав активну науково-організаційну діяльність Науковому товаристві ім. Т. Шевченка. 31897 по І 913 pp. Був головою НТШ. Одночасно очолював історико-філологічну секцію НТШ, редагував «Записки Наукового товариства ім. Шевченка» (1895-1913 pp.), створив і очолив Археологічну комісію НТШ. Під його керівництвом розроблялися статути НТШ (1896,1898,1901,1903,1904 pp.). Грушевський першим розпочав планомірну підготовку кадрів національних істориків, створив Львівську наукову школу істориків України.

Перебуваючи в Австро-Угорщині, М.Грушевський розгорнув активну наукову і громадсько-політичну діяльність. Тут він розпочав свою головну працю — багатотомну «Історію України — Руси», спільно з І. Франком заснував «Літературно-науковий вісник».

Після революції 1905-1907 pp. M. Грушевський переїхав до Києва, став членом ТУП. В часи першої світової війни він пережив арешт і заслання. У 1917 р. М. Грушевський був найбільш авторитетною постаттю серед українців, тому, природно, саме він очолив Центральну Раду. Після поразки УЦР і встановлення гетьманату, М. Грушевський перейшов на нелегальне становище і відійшов від активної політичної діяльності. У березні 1919 р. емігрував до Чехословаччини. Жив у Празі та Відні як представник Закордонної делегації УПСР, де розгорнув широку публіцистичну і наукову діяльність. 31.12.1923 р. на спільному зібранні ВУАН Грушевський заочно був обраний академіком по кафедрі історії українського народу. 7 березня 1924 р. професор М.Грушевський приїхав до Києва. Тут розгорнув велику науково-організаційну роботу. Заснував Науково-дослідну кафедру історії України. У січні 1929 р. загальні збори АН СРСР обирають Грушевського дійсним її членом. В цьому ж році розпочався більшовицький наступ на українську науку, який різко обмежив масштаби діяльності вченого. Фінансування наукових установ, що діяли під його керівництвом, було припинено. Незабаром розпочалися арешти співробітників і учнів Грушевського, більшість з яких згодом було заслано. У березні 1931 p. М. Грушевський переїхав до Москви, де 23.03.1931 р. був заарештований органами ГПУ у Москві та звинувачений у керівництві контрреволюційною організацією «Український національний центр». Однак Грушевський спростував існування «УНЦ» і свою причетність до нього. Після звільнення йому не дозволяли повернутися в Україну. Напівсліпим він продовжує працювати над справою всього життя — «Історією України-Руси».

Працював над українською історією 17-18 ст., написав тези «Про українську історіографію 18 ст. Декілька міркувань», «Самовидець Руїни і його пізніші відображення», друкувався у виданнях AH СРСР. У жовтні 1934 р. виїхав на лікування до Кисловодська. 25.11.1934 р. після нескладної операції помер від зараження крові. Перевезений до Києва і похований на Байковому кладовищі.

Центральна Рада активно розгорнула свою діяльність. 22 березня вона звернулася з відозвою «До українського народу», в якій закликала зберігати спокій, запровадити вибори на всі урядові посади, а передусім творити нове, вільне життя. Українська Центральна Рада поступово перетворилася на справжній керівний орган національно-демократичної революції. Вона стала своєрідним українським парламентом. Восени 1917 р. її повний склад становив 822 члени. Діяльність Центральної Ради була зосереджена, головним чином, на вирішенні національного питання — досягти національно-територіальної автономії України в Російській Федеративній республіці. Про самостійність України думали тоді одиниці. Проти самостійності в цей період виступав і сам М. Грушевський.

Отже, після краху російського самодержавства в Україні відбувся злет національно-визвольного руху, який переріс в національно-демократичну революцію на чолі з Українською Центральною Радою.

На відміну від центральної Росії навесні 1917 р. в Україні сформувалися фактично три влади:

Представники Тимчасового уряду — губернські комісари. їм підлягала армія і до них приєдналася російсько-єврейська демократія та інтелігенція.

Центральна Рада, котра весь час поповнювалася новими членами соціалістичних партій.

Ради робітничих і солдатських депутатів, що складалися з більшовиків, меншовиків, есерів; на перше місце в Радах поступово виходили більшовики.

Між цими трьома силами почалася запекла боротьба за владу.

Весна — початок літа 1917 р. ознаменувалися поглибленням Української національно-демократичної революції. 17-21 квітня у Києві проходив Український Національний Конгрес, котрий розглянув принципове питання про автономію України. Соціально-економічних питань Конгрес майже не торкався. Резолюція Конгресу вимагала автономії України у федеративній Росії. Конгрес обрав новий склад Центральної Ради. Президію Ради було обрано у складі: Михайло Грушевський — голова, Володимир Винниченко і Сергій Єфремов — заступники.

Другою після М. Грушевського особою в Центральній Раді став

ВОЛОДИМИР КИРИЛОВИЧ ВИННИЧЕНКО (26.07.1880-6.03.1951pp.).

Він народився в м. Єлисаветграді Херсонської губернії. Батько його Кирило Васильович Винниченко, замолоду селянин — наймит, переїхав із села до Єлисаветграду й одружився з удовою Євдокією Павленко, народженою Липник. Від першого шлюбу мати Винниченка мала троє дітей: Андрія, Марію й Василя. Від шлюбу з Кирилом Винниченком народився лише Володимир. Навчався в Єлисаветградській гімназії. 1901 р. він вступив на юридичний факультет Київського університету і того ж року створив таємну студентську революційну організацію, яка звалась «Студентською громадою». Перші твори він написав у 1901-1902 pp. Його порівнювали з молодим М. Горьким. В. Винниченко був не тільки прозаїком, а й талановитим драматургом, ставив п’єси на європейських сценах.

У 1901 р. вступив до Революційної української партії (РУП), яка з 1905 р. стала називатися Українською соціал-демократичною робітничою партією (УСДРП). З утворенням УСДРП увійшов до складу її ЦК й редагував партійний орган — газету «Боротьба». За її дорученням проводив агітаційно-пропагандистську роботу серед робітників Києва та селян Полтавської губернії, за що 1903 р. був заарештований, виключений з університету й ув’язнений до одиночної камери Лук’янівської в’язниці в Києві, звідки йому згодом вдалося втекти. Незабаром новий арешт, дисциплінарний батальйон. Але він знову втік і нелегально відбув у еміграцію. Ризикуючи життям, не раз переходив кордон, беручи участь у переправці революційної літератури в Росію. Після чергового арешту й ув’язнення із загрозою довічної каторги Винниченку за допомогою товаришів вдалося вирватися з рук царської охранки. Не ризикуючи далі, він емігрував. Та на початку Першої світової війни Винниченко повернувся до Росії і жив до 1917 р. під чужим ім’ям переважно в Москві, займаючись літературною діяльністю.

Одразу після Лютневої революції Винниченко переїхав в Україну і взявся до активної політичної роботи. Став членом Центральної Ради. Згодом очолив Генеральний секретаріат і став генеральним секретарем внутрішніх справ. Він автор майже усіх декларацій і законодавчих актів У HP. Саме Володимир Винниченко проголосив І Універсал на 2-ому військовому з’їзді 23 червня 1917 р. та Декларацію Генерального секретаріату 27 червня 1917 р. на пленумі Центральної Ради. 22 серпня 1917 року Центральна Рада ухвалила першу конституцію України. Згодом через виникнення протиріч Винниченко вийшов із уряду. Однак уже менше через місяць він знову його очолив.

Наприкінці жовтня делегація УЦР відбула до Петрограду, де стала свідком повалення Тимчасового уряду і захоплення влади більшовиками. Під тиском зовнішніх і внутрішніх факторів ЦР 9 січня 1918 р. ухвалила IV Універсал, за яким «однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу». Під натиском більшовицьких військ уряд УНР на чолі з новим прем’єром змушений був евакуюватися до Житомира. Винниченко разом із дружиною Розалією Яківною поїхав на південь, до Бердянська. Під час гетьманщини жив на хуторі Княжа Гора на Канівщині, де займався літературною творчістю, написав п’єсу «Між двох сил». Тут був заарештований гетьманською вартою у надуманій підозрі підготовки до державної змови. Але завдяки своєму авторитету його швидко звільнили з-під варти. Після чого він знову перейшов до активної політичної діяльності. У серпні 1918 року Винниченко очолив опозиційний до гетьманського режиму Павла Скоропадського Український національний союз, рішуче наполягав на відновленні УНР, створенні її найвищого органу — Директорії, головою якої став у листопаді 1918 р. Незабаром через суперечності із Симоном Петлюрою Винниченко пішов у відставку та виїхав за кордон. За два місяці до еміграції він записав у «Щоденнику»: «Нехай український обиватель говорить і думає, шо йому хочеться, я їду за кордон, обтрусюю з себе всякий порох політики, обгороджуюсь книжками й поринаю в своє справжнє, єдине діло — літературу… Тут у соціалістичній советській Росії я ховаю свою 18-літню соціалістичну політичну діяльність. Я їду як письменник, а як політик я всією душею хочу померти». В еміграції політична кар’єра Винниченка тривала. Жив в Австрії, Франції, Швейцарії, Італії. Часто нелегально приїздив в Україну. Всебічно обдарована особистість, Винниченко став одним з найвидатніших українських письменників. У Відні він за короткий час написав тритомну мемуарно-публіцистичну працю «Відродження нації» (Історія української революції. Березень 1917 р. — грудень 1919 р.) — твір певною мірою підсумковий, написаний по гарячих слідах подій. Наприкінці 1919 року Винниченко вийшов із УСДРП і організував у Відні Закордонну групу українських комуністів, створив її друкований орган — газету «Нова доба», в якій опублікував свій лист-маніфест «До класово несвідомої української інтелігенції», сповістивши про перехід на позиції комунізму. На початку 1920 року він почав інтенсивно шукати шляхи до повернення на Батьківщину. Радянське керівництво, особисто Володимир Ленін, із прихильністю поставилося до прохання Винниченка. Наприкінці травня 1920 р. Винниченко разом із дружиною прибув до Москви, де дістав пропозицію зайняти пост заступника голови Раднаркому УСРР із портфелем наркома закордонних справ, із кооптацією у члени ЦК КП(б)У.

Коли ж він ознайомився з економічним і політичним становищем країни, державними відносинами між Росією і Україною, то зрозумів, що його запрошують до співпраці з тактичних міркувань. Тому відмовився від участі в роботі уряду УСРР і в середині вересня 1920 р. виїхав з Харкова до Москви, а звідти знову закордон. Повернувшись до Відня, Винниченко виступає з критикою національної і соціальної політики РКП(б) та Радянського уряду. Він продовжує уважно стежити за подіями в СРСР, займається літературною творчістю, живописом.

Під час німецької окупації Франції Володимира Кириловича було кинуто до концтабору за відмову співробітництва з нацистами. По закінченні війни він закликав до загального роззброєння та мирного співіснування народів світу. Впродовж останніх 25 років свого життя Винниченко прожив у французькому містечку Мужен. біля Канн, у власному невеликому будинку, де займався літературною творчістю і живописом. Понад 20 його полотен зберігаються в Інституті літератури ім. Т. Шевченка HAH України. Помер Володимир Винниченко 6 березня 1951 p., похований у французькому місті Мужен.

Таким чином, Український Національний Конгрес фактично сформував центральний уряд України. Проте на периферії склалося інше становище. Загальним явищем був брак свідомої української інтелігенції. Поруч з українськими Радами виступали «Советь робочих и солдатских депутатов», які ставали дедалі впливовішими організаціями.

16 травня 1917 р. Центральна Рада відрядила до Петрограда свою делегацію на чолі з В. Винниченком. Вона вручила Тимчасовому уряду рішення Конгресу про проголошення автономії України у складі федеративної Росії. Але центр, як і раніше, не бажав поступитися частиною влади.

Після невдачі переговорів з Тимчасовим урядом Центральна Рада звернула пильну увагу на збройні сили України, розуміючи, що з нею будуть рахуватися лише тоді, коли вона впливатиме на армію. У травні в Києві проходив І Всеукраїнський військовий з’їзд. Делегати прийняли рішучу резолюцію про вимогу до Тимчасового уряду і Петроградської Ради солдатських і робітничих депутатів «негайного проголошення принципу національно-територіальної автономії України». З’їзд обрав Український Генеральний Військовий Комітет на чолі з С. Петлюрою.

Народився С. Петлюра у Полтаві в 1879 р. в сім’ї візника, колишнього селянина. Здобув духовну освіту. Був членом РУП, УСДРП, редагував часопис «Украинская жизнь» у Москві. У 1914 р. мобілізований до армії, але на фронті не був, служив у тилу. Цій людині судилося очолити створення українського війська.

У червні відбувся II Всеукраїнський військовий з’їзд, який запропонував Центральній Раді більше не звертатися до Центру й оголосити автономію України. Було підтверджено постанову І з’їзду про українізацію армії і затверджено статут Генерального військового комітету. 10 червня 1917 р. на II Всеукраїнському військовому з’їзді було оголошено документ з урочистою назвою «Універсал Української Центральної Ради до українського народу на Україні й поза Україною сущого». Цим документом Центральна Рада проголосила себе органом, здатним приймати акти конституційного характеру -універсали. І Універсал проголошував автономію України, передбачав скликання Всенародних Українських Зборів. Водночас підкреслювалося, що Україна буде вільною, «не одхиляючись від усієї Росії». В Універсалі висловлювалася надія, що неукраїнські народи, котрі живуть в Україні, разом з українцями будуватимуть автономний устрій, який покінчить з безладдям.

Незабаром було сформовано уряд України — Генеральний секретаріат. Перший український уряд очолив В. Винниченко. Він же взяв на себе обов’язки генерального секретаря внутрішніх справ. Пост генерального писаря зайняв П. Христюк, секретаря військових справ — С. Петлюра, міжнаціональних справ — С. Єфремов, фінансів — X. Барановський, земельних справ — Б. Мартос. До складу уряду ввійшли найкваліфікованіші й найдосвідченіші фахівці.

Оголошення І Універсалу занепокоїло Тимчасовий уряд. До Києва прибула урядова делегація у складі міністрів О. Керенського, М. Терещенката І. Церетелі. Після дводенних переговорів окреслились основні засади компромісу.

З липня Центральна Рада видала її Універсал такого змісту: Центральна Рада виступає за те, щоб не відривати Україну від Росії; Рада визнала себе органом Тимчасового уряду; Рада буде поповнена представниками інших національностей, що живуть в Україні; буде створено новий Генеральний секретаріат, який має бути затверджений Тимчасовим урядом; Рада запропонує проекти законів про автономний лад України на затвердження Установчим Зборам; будь-які спроби здійснення автономії України до Всеросійських Установчих Зборів рішуче відкидаються.

Як бачимо. II Універсал був значною поступкою Тимчасовому урядові, кроком назад порівняно з І Універсалом. Не зважаючи на це, він спричинив нову урядову кризу в Росії. Урядова криза поклала початок загальній політичній кризі в Росії, викликаній поразками на фронтах, погіршанням продовольчого становища, загостренням між партійної боротьби.

А становище в Україні ускладнювалося. Влада Центральної Ради фактично не виходила за межі Києва. Провінція її знала недостатньо.

25 жовтня (7 листопада) у столиці Росії Петрограді під керівництвом більшовицької партії відбулося збройне повстання. Владу Тимчасового уряду було повалено. II Всеросійський з’їзд Рад проголосив Росію Республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів та ухвалив Декрети про мир і землю. Було сформовано новий уряд — Раду Народних Комісарів (РНК) на чолі з Леніним.

Незабаром майже по всій Росії більшовики здобули всю повноту влади. Проте в Україні ситуація була дуже складною. У Києві продовжували діяти три сили: Центральна Рада, Рада робітничих, солдатських і селянських депутатів, де переважали більшовики, і штаб Київського військового округу, який був представником вже не існуючого Тимчасового уряду. Після триденних боїв влада в Києві перейшла до рук Центральної Ради.

Утворення центральної ради та її соціально-економічна та політична діяльність

Хвиля демонстрацій у Петрограді спричинила падіння 27 лютого 1917 р. (за старим стилем) династії Романових. Київські газети лише 3 (16) березня 1917 р. повідомили про повалення самодержавства. В Україні створювалися громадські комітети, які разом з міськими думами стали органами Тимчасового уряду Росії. В думах виникла верства політичного українства, але в блоковій тактиці українські соціалісти вважали за краще укладати угоди із загальноросійськими, а не з національними партіями. Активісти УСДРП, Української партії соціалістів-революціонерів конфліктували з українськими соціал-демократами, розмиваючи і без того строкате політичне поле.

З (16) березня 1917 р. на зборах представників Товариства українських поступовців було порушено питання щодо формування органу, який би представляв інтереси українства в нових умовах. 7 (20) березня було обрано президію Української Центральної Ради (УЦР), а через два дні опубліковано звернення «До українського народу», в якому висловлювалося сподівання, що український народ сам творитиме свою долю. Головна мета діяльності ЦР на цьому етапі — об’єднання українського народу, відродження державності. Головою Української Центральної Ради було обрано М. Грушевського (1866—1934) (кандидатура Д. Дорошенка не пройшла), його заступниками — Ф. Крижанівського, Д. Дорошенка, Д. Антоновича.

До початку квітня УЦР фактично була тимчасовою національною громадською організацією, що в основному діяла в Києві. Реальну владу в місті навесні 1917 р. мав губернський комісар Тимчасового уряду П. Суковкін. Перші телеграми з повідомленням про створення УЦР були відправлені до Берліна, Відня й Петрограда. Двадцятитисячна маніфестація українців у Петрограді, стотисячна в Києві відбулися під гаслами підтримки Тимчасового уряду й революційних завоювань, національно-територіальної автономії України у складі демократичної Російської федеративної республіки.

Центральна Рада відчувала нагальну потребу зміцнити свої позиції як представницького національного й територіального органу, передовсім у політико-організаційному й правовому аспектах. 6—8 (19—21) квітня 1917 р. в Києві на Всеукраїнському Національному Конгресі політичних, громадських, культурно-просвітницьких, профспілкових організацій обговорювалися проблеми національно-територіальної автономії України, було обрано новий, склад УЦР. Для вирішення поточних справ було сформовано Комітет (з 23 червня — Малу Раду). В УЦР було три різновиди представництва: територіально-етнографічне, партійне, соціально-корпоративне, що ускладнювало процес прийняття рішень.

УЦР вважала себе передпарламентом, постійно заявляючи про намір передати владу законно обраному парламенту — Всеукраїнським Установчим Зборам. її головною метою було закріплення демократичних завоювань у всеросійському масштабі, здійснення на базі широкої автономії України перетворень, які привели б суспільство до соціалізму.

Значно активізувалася тоді діяльність українських політичних партій. На провідних позиціях в УЦР була УСДРП, яка на квітневій конференції підтвердила основні вимоги щодо націоналізації землі та автономії України. У ц середовищі побутували сумніви щодо реальності соціалістичної революції в Україні без підтримки пролетарів Заходу. Керівництво партії вважало Ради робітничих депутатів лише політичними центрами демократії, а не владними органами. У промові на IV з’їзді УСДРП В. Винниченко зазначив: революція знищила царизм, а значить і будь-який ґрунт для «самостійництва», тому українство повинно захищати ідею федеративно-демократичної республіки. У липні 1917 p. II з’їзд УПСР проголосив своєю метою встановлення диктатури революційної демократії, соціалізацію землі. Лідери партії, до якої належав і М. Грушевський, вважали, що до літа 1917 р. загальноросійська революція себе вичерпала, тому слід починати національну українську революцію і УЦР повинна перебрати на себе владу. Партія обстоювала тезу добровільної федерації суверенних націй у демократичній Росії. Як і в УСДРП, у ній поступово виникли поміркована та радикально-ліва, близька до більшовиків, течії.

Усвідомлюючи ліберально-демократичний характер більшості керівників Тимчасового уряду й Української Центральної Ради, українські соціал-демократи та есери до кінця жовтня 1917 р. заявляли про необхідність зміцнення демократичних принципів в Росії (нерідко за демократичні завоювання приймали анархічну сваволю), проведення Установчих зборів, які б вирішили українські питання. Цим була зумовлена постійна стриманість і схильність до компромісів українських політичних сил. Залякавши українських селян неминучим збереженням дореволюційних порядків при здобутті Україною незалежності, УПСР і УСДРП заклали фундамент недовір’я до майбутньої Української Народної Республіки.

Нерішучість, непослідовність українських соціалістів були згубними, особливо при вирішенні економічних проблем. У квітні-травні 1917 р. в УЦР відбулися дебати щодо питання про те, чи може вона як коаліційний орган різних партій займатися господарськими проблемами чи тільки питаннями автономії, культури та освіти. Оскільки економічні програми мали лише УПСР і УСДРП, то до створеної у травні економічної комісії залучили тільки їх представників. Між тим зволікання з вирішенням поточних соціально-економічних справ не минало безслідно: так, у Києві на початку серпня хлібних запасів залишилося на три доби. Навесні 1917 р. найменш вигідне становище було в більшовиків України. На той час це була малочисельна з нестійким авторитетом, незначною кількістю етнічних українців організація, але вже наприкінці того ж року більшовики України нараховували 42 тис. осіб. Вони генерували соціальне нетерпіння мас. Час працював саме на ліворадикальні ідеї, розширюючи соціальну базу більшовиків та їх союзників.

Відсутність єдності між українськими політичними партіями зі стрижневих питань, що породжувало надмірну дискусійність на шкоду конкретній державотворчій роботі, значно ускладнювало ситуацію в УЦР, діяльність якої пройшла такі етапи:

1. Тісний союз і співробітництво з Тимчасовим урядом (березень — початок червня 1917 p.). Основою його була боротьба зі спадщиною самодержавства, за демократизацію влади в колишній Російській імперії.

2. Поглиблення процесу державного будівництва в Україні (кінець червня — початок вересня 1917 p.). Відбувалося воно на базі автономно-федеративного принципу під впливом стихійного зростання радикалізму мас; досягнення тимчасового компромісу з петроградськими діячами щодо легітимізації автономії України.

3. Боротьба за федерацію національно-державницьких суб’єктів з однорідним соціалістичним центральним урядом (жовтень 1917 — середина січня 1918 p.). З цих питань українські політичні лідери дотримувалися різних поглядів.

4. Існування формально самостійної Української Народної Республіки (УНР) під протекторатом збройних сил Німеччини й Австро-Угорщини (березень — 28 квітня 1918 p.). Винятком був період воєнних дій з радянською Росією, втрати влади в січні-лютому 1918 р.

Роль Центральної Ради у формуванні української національної державності

Лютнева демократична революція 1917 р. Становище в Ук­раїні після повалення царизму. Піднесення національно-виз­вольного руху. Утворення Центральної Ради, її соціальна база, програма. М.С.Грушевський і В.К.Винниченко. Утворен­ня рад робітничих, селянських та солдатських депутатів. Про­грами і цілі українських та загальноросійських політичних партій в Україні. Система влади в українських губерніях Росії після утворення в Петрограді Тимчасового Уряду.

Роль Центральної Ради у формуванні української національної державності. Всеукраїнський національний конгрес 7-8 квітня 1917р. Курс на автономію України.

Взаємовідносини Центральної Ради та Тимчасового Уряду. І Універсал Центральної Ради. Всеукраїнські з’їзди: се­лянські, військові, робітничий та ін. Сформування Генераль­ного секретаріату. II Універсал Центральної Ради. Липнева криза Тимчасового уряду та утворення української автономії.

Поглиблення економічної кризи та погіршення становища трудящих України влітку та восени 1917 року. Корніловський заколот та Україна.

Ставлення різних політичних сил та партій України до збройного повстання у Петрограді в жовтні 1917 р. Боротьба проти органів Тимчасового уряду в Україні. Збройні повстан­ня у Вінниці і Києві. III Універсал Центральної Ради. Утво­рення Української Народної Республіки. Підсумки виборів до Всеросійських Установчих Зборів в Україні. Боротьба більшо­виків за владу. Виникнення в Україні радянського уряду. Вторгнення більшовицьких військ з Росії. IV Універсал Цен­тральної Ради. Прийняття Конституції УНР.

Участь представників Центральної Ради в мирних перего­ворах у Брест-Литовську. Підписання мирного договору з Ні­меччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною, Болгарією. Оку­пація України німецькими та австро-угорськими військами. і Криза Центральної Ради навесні 1918 року. Гетьманський і переворот. Українська Держава гетьмана П.Скоропадського: внутрішня політика, зовнішньополітичний курс, національ­но-культурна політика.

Повстансько-партизанська боротьба проти окупантів. Падіння гетьманського режиму. Утворення Директорії, її склад, соціальна база, політика. Відновлення УНР. С.Петлюра. Соціальні програми Директорії.

Революційні події 1918 р. на західноукраїнських землях. Політичні партії Східної Галичини. Утворення Західноукраїнської Народної Республіки. Акт злуки УНР та ЗУНР 22 січня 1919 р. Війна з Польщею. Визвольний рух у Північній Бу­ковині та в Закарпатті.

Інтервенція Антанти на півдні України. Партизансько-пов­станська війна проти окупантів. Вигнання антантівських інтервентів.

Друга війна УНР і Радянської Росії. Встановлення влади рад в Україні на початку 1919 р. Декларація радянського уряду України від 25 січня 1919 р.

Х.Г.Раковський. ПІ Всеукраїнський з’їзд рад. Перша радянська конституція України. Політика більшовиків в Україні у 1919 р.

Селянський повстанський рух як історичний феномен. По­літичні керівники руху. Цілі та характер селянських висту­пів. Н.Махно, М.Григор’єв, Д.Терпилов.

Зайняття України військами А.Денікіна. Політика Денікіна в Україні. Війська УНР і ЗУНР у боротьбі з денікінцями. Повстанський рух в тилу денікінської армій. Визволення України від денікінських військ і відродження УЄР в кінці 1919 р. В.І.Ленін та українське питання. Дер­жавне і господарське будівництво. Саморозпуск партій бороть­бистів і борбистів.

Варшавський договір Ю.Пілсудського і С.Петлюри. Радянсь­ко-польська війна. Розгром Врангеля. Ризький мирний дого­вір.

Основні уроки української національної революції.

Українська Держава гетьмана Павла Скоропадського: його політична платформа, досягнення та прорахунки.

29 квітня 1918 р., у день, коли припинила діяльність Центральна Рада, у Києві зібрався з’їзд хліборобів-землевласників . Його делегати одноголосно обрали гетьманом України Павла Скоропадського — авторитетного генерала, нащадка старовинного козацького роду. Того самого дня прихильники гетьмана майже без кровопролиття оволоділи всіма державними установами.

Очоливши Українську державу, генерал П, Скоропадський поставив завдання відновити у країні порядок, зміцнити її міжнародні позиції, подолати хаос в економіці. Для цього йому були надані широкі повноваження — право видавати закони, призначати уряд, керувати зовнішньою політикою та військовими справами, бути верховним суддею.

До скликання Українського Сейму в країні мали діяти «Закони про тимчасовий державний устрій України». В них було визначено головні напрями діяльності Гетьманату в політичній сфері, організації державного управління, надано Гарантії громадських прав населення, оголошено про встановлення Української Держави замість УНР. Нова держава ґрунтувалася як на республіканських, так і на монархічних засадах, її устрій, більшість пізніше прийнятих законів багато в чому нагадували дореволюційну систему.

За кілька місяців в Україні було створено новий адміністративний апарат. Замість представників Центральної Ради на місцях гетьманський уряд призначив губернських та повітових старост. Державні службовці були, за невеликим винятком, українцями, однак не належали до т.зв. свідомих українців, якими тоді вважали членів соціалістичних партій. Останні не змогли стати вище партійних інтересів і об’єднатися в ім’я побудови Української держави.

Чимало труднощів виникло під час спроби створити збройні сили Гетьманату замість демобілізованих військових підрозділів Центральної Ради. З одного боку, уряд побоювався, що загальна мобілізація може привести до армії збільшовичені елементи. З іншого боку, справу гальмувала німецька військова адміністрація, запевняючи гетьмана, що для захисту України досить німецьких та австро-угорських військ. Загалом українська армія того часу нараховувала бл. 65 тис. осіб, хоча планувалося створити 300-тисячну армію.

Неабияке значення гетьманська держава надала аграрному питанню, вживаючи заходи, спрямовані на нормалізацію становища на селі, яке потрясали невдоволення, суперечності, ексцеси. Тимчасові правила про земельні комісії зобов’язували селян повернути поміщицьке майно і відшкодувати збитки, яких вони завдали великим землевласникам. На початку листопада було підготовлено проект аграрної реформи, що передбачав примусовий викуп державою великих земельних володінь і розподіл їх між селянами — не більше як 25 десятин на двір.

Тривала відбудова транспортних магістралей країни. Вже в середині літа 1918 р. вдалося налагодити нормальний залізничний рух. Було вжито заходи для зміцнення фінансової системи, налагоджено грошовий обіг, прийнято державний бюджет. Все це сприяло певному економічному піднесенню.

За короткий час існування Гетьманат досяг відчутних результатів у культурно-освітній сфері. Було видано кілька мільйонів примірників українських підручників для початкових шкіл, у більшості з них введено українську мову. Діяло 150 українських гімназій. У Києві та Кам’янці-Подільському було відкрито українські державні університети. В усіх вищих навчальних закладах України діяли кафедри української мови, літератури та історії. Було засновано Українську академію наук, державний архів, національну Галерею мистецтв, національний театр, історичний музей, національну бібліотеку, десятки інших установ, що мали сприяти відродженню української культури. Гетьманський уряд фактично започаткував автокефалію Української православної церкви.

Значними були успіхи гетьманської України в зовнішній політиці. Вона поширила дислокацію українських консульських установ на 22 країни та окремі регіони. Щодо дипломатичних відносин, то вони існували з 12 державами світу. Визначним досягненням стало підписання прелімінарного миру з Раднаркомом Радянської Росії, яка визнавала незалежність Української Держави. Активною була політика гетьманського уряду, спрямована на приєднання до складу України українських етнічних земель, які перебували під владою Росії, Польщі, Румунії. Було підписано попередній договір з Кримом, який на автономних засадах мав увійти до складу України.

Крім досягнень, за гетьманування П. Скоропадського мали місце чимало прорахунків, які виявилися фатальними. Чи не найбільше компрометувала його залежність від Німеччини, окупаційні війська якої безсоромно грабували Україну. Небезпідставними були звинувачення П. Скоропадського та його уряду в проросійській політиці. Гетьман був тісно пов’язаний із заможними верствами українства, які спонукали його до ліквідації соціальних завоювань трударів.

Політика гетьманського уряду від початку викликала опозицію більшості українських політичних партій. Проти неї виступили селянський та робітничий з’їзди, земський союз на чолі з С. Петлюрою. Курс на анти-гетьманське повстання взяв Український національний союз, очолюваний В. Винниченком.

Восени 1918 р. склалися обставини, які призвели до послаблення гетьманського уряду. П. Скоропадський втратив підтримку Німеччини й Австро-Угорщини, в яких різко загострилися внутрішні суперечності. Посилювалася загроза війни з Росією, У різних місцях України виникли повстанські загони, зокрема Н. Махна, Ю. Тютюнника, Д. Терпяла (Зеленого). Дедалі активніше боролися проти Гетьманату робітники.

У такій вкрай небезпечній обстановці П. Скоропадський вдався до зміни політичного курсу і почав шукати контактів з державами Антанти — Англією і Францією. Знаючи про прихильність їх урядів до ідеї «єдиної і неподільної Росії», гетьман різко змінив ставлення до питання незалежності України. 14 листопада він видав грамоту, в якій ішлося про «відновлення великої Росії».

Проголошення федерації з білогвардійською Росією викликало обурення серед широких верств українства, прискорило початок повстання проти гетьмана. Його очолила Директорія — тимчасовий орган, куди увійшли представники соціалістичних партій: В. Винниченко — голова, члени — С. Петлюра й Ф. Швець, тимчасові члени — А. Макаренко і П. Андрієвський.

За кілька тижнів боїв загони Директорії за активної підтримки селян і міщан та нейтралітету .німецьких військ дійшли до столиці Української Держави. Бачачи безперспективність подальшої боротьби, гетьман П. Скоропадський 14 грудня 1918 р. заявив про зречення від влади. Того самого дня українські війська вступили в Київ.

Отже, спроби гетьмана П. Скоропадського зміцнити українську державність шляхом повернення старих порядків не увінчалися успіхом.

Боротьба Директорії за відродження УНР. Занепад Української державності.

Після перемоги збройного повстання Директорія фактично перетворилася на уряд відродженої Української Народної Республіки. В той час вона переживала мить тріумфу, свого найвищого злету.

Директорія скасувала декрети гетьманського уряду та 26 грудня 1918 р. призначила Раду Народних Міністрів на чолі із соціал-демократом В. Чеховським. У той самий день у Декларації Директори УНР була сформульована програма діяльності нової влади. її основні положення передбачали: експропріацію державних, церковних і великих приватних землеволодінь та перерозподіл їх серед селян; організацію «державного робітничого контролю» над промисловістю; безпощадну боротьбу зі спекуляцією; встановлення міжнаціональної злагоди тощо. Зазначалося, що уряд представлятиме інтереси робітників, селян і трудової інтелігенції, а великі промисловці та землевласники будуть позбавлені виборчих прав.

23—28 січня 1919 р. у Києві відбувся всенародний представницький форум, названий Трудовим Конгресом України — свого роду вищий тимчасовий законодавчий орган, що передусім мав вирішити проблему організації влади в УНР та форму державного правління. Він був скликаний з делегатів від селян, робітників та інтелігенції, обраних від територій України, не зайнятих більшовиками, та представників ЗУНР.

Насамперед Конгрес затвердив Акт злуки УНР і ЗУНР в одну державу від 22 січня. Далі прийняв «Закон про тимчасову владу в УНР», згідно з яким законодавчою владою мав бути парламент, а виконавчою — уряд, Рада Народних Міністрів. Було також ухвалено «Універсал до українського народу», де, серед іншого, оголошувалося про вимушене тимчасове припинення діяльності Конгресу внаслідок наступу російських військ на Київ та тимчасову передачу вищої влади в Україні Директорії УНР. Владу на місцях було доручено здійснювати урядовим уповноваженим.

Із самого початку воєнно-політичне становище Директорії було критичним. На заході стояли польські війська, на сході та півночі — радянські, на південному сході — російські білогвардійці А. Денікіна, на півдні — французькі інтервенціоналісти. В уряді Директорії не було єдності. В. Винниченко та його прихильники виступали за союз із Радянською Росією в боротьбі проти Антанти. С. Петлюра зі своєю групою шукали порозуміння з Антантою у протистоянні більшовикам. Не було спільної політичної лінії і в боротьбі за українську державність: помірковані соціалісти уявляли нову владу у формі парламентської демократії, а ліві радикали домагалися українського різновиду системи рад. Подібною була ситуація і в питаннях соціальної політики.

Важке становище Директорії використала Москва, яка, утворивши маріонетковий український радянський уряд на чолі з Г. П’ятаковим, організувала другий похід на Україну. Після серйозних боїв червоноармійські частини зайняли майже всю Лівобережну Україну. 5 лютого 1919 р. радянські війська вступили до Києва. Директорія перебралася до Вінниці, а згодом — до Проскурова (нині Хмельницький).

У цій ситуації В. Винниченко заявив про «відхід від політики» і виїхав за кордон. Разом із ним з уряду вийшли й інші соціал-демократи. Було створено новий уряд на чолі з безпартійним С. Остапенком. Обов’язки голови Директорії взявся виконувати С. Петлюра.

Під впливом військових і дипломатичних невдач в українській армії посилювалися розлад й анархія. У квітні українське військо та залишки державного апарату опинились у Галичині. Всю Наддніпрянщину зайняли більшовики. Проте їх становище в Україні було дуже непевним. Навесні почалися масові повстання, в основному селянські.

Підтримана повстанським рухом українська армія у сер. 1919 р. перейшла в контрнаступ. Цьому сприяв той факт, що внаслідок поразки у війні з Польщею Українська галицька армія (УГА) відступила за Збруч і підсилила український проти-більшовицький фронт. Спільними силами вдалося вибити Червону армію з більшої частини Правобережжя. 31 серпня об’єднані українські частини вступили в Київ. Одночасно в столицю увійшла з південного сходу російська Добровольча армія.

Внаслідок конфлікту між Головним отаманом С. Петлюрою та генералом А. Денікіним почалися відхід і розвал української армії. Оточена з усіх боків ворогами, знесилена голодом і тифом, вона опинилася в жахливому становищі. Тільки в Жмеринці та її околицях від голоду й тифу загинуло 10 тис. галичан. 6 листопада командувач УГА М. Тарнавський під тиском розпачливих обставин, щоб захистити хворих стрільців від неминучої загибелі, підписав пакт з генералом А. Денікіним про перехід армії під його командування за умови неучасті у воєнних операціях проти військ Петлюри та надання їй відпочинку.

Отже, наприкінці листопада армія й уряд УНР опинилися в оточенні більшовиків, поляків і денікінців. Було вирішено припинити війну регулярною армією і перейти до тактики партизанської боротьби. З 6 грудня 1919 р. по 6 травня 1920 р. Наддніпрянська армія здійснила перший Зимовий похід — по тилах спочатку А. Денікіна, потім більшовиків. Воїни-наддніпрянці пройшли з боями Правобережну Україну, поширивши бойові дії і на Лівобережжя. Вони завдали низку поразок білогвардійським військам, зруйнували їх комунікації. Це полегшило більшовикам остаточний розгром ден і кінців, які залишили Україну.

7 листопада 1919 р. почався наступ більшовиків на Україну. 16 грудня вони втретє зайняли Київ і до середини лютого 1920 р., витіснивши з України війська А. Денікіна, оволоділи нею. Частини УГА, знову опинившись у безвихідній ситуації — Денікіна було розбито, зворотна дорога до Петлюри закрита, а Румунія відмовила їм у притулку, у лютому 1920 р. перейшли на бік більшовиків і отримали назву Червоної УГА.

Тим часом українська дипломатична місія у Варшаві продовжувала переговори з поляками. 22 квітня 1920 р. було підписано т.зв. Варшавський договір, який передбачав: 1) визнання польським урядом незалежності УНР; 2) встановлення українсько-польського кордону, за яким Польща отримувала Галичину, Західну Волинь, частину Полісся, Лемківщини, Підляшшя, Посяння і Холмщини; 3) зобов’язання Польщі не укладати міжнародних угод, спрямованих проти України; 4) Гарантування національно-культурних прав українського населення в Польщі й польського в Україні.

Складовою Варшавського договору була українсько-польська військова конвенція, яка передбачала спільні воєнні дії проти більшовиків на території України. У результаті розпочався польсько-український наступ на більшовиків. Вже 7 травня союзники увійшли до Києва. Однак ці початкові успіхи перекреслив контрнаступ більшовицької армії С. Будьонного, яка протягом червня — - серпня здобула територію до Збруча, зайнявши велику частину Галичини й Волині, вирушила на Варшаву. Після розгрому більшовика під Варшавою розпочався черговий наступ польсько-українських армій. Однак він був припинений після підписання 18 жовтня 1920 р. польсько-радянського перемир’я. Армія УНР під тиском переважних більшовицьких військ мусила перейти на територію Польської держави, де була інтернована. Перестала існувати й УГА.

Однак збройна боротьба проти радянської влади в Україні не припинялась. В українському повстанському русі у жовтні 1920 р. брало участь бл. 40 тис. осіб, і він завдавав відчутної шкоди більшовицькому режимові. Але страшна посуха 1921 р. та її наслідок — голод — підірвали спротив українського народу.

Для підтримки повстанського руху з добровольців армії УНР, інтернованих у Польщі, було організовано партизанський рейд відомий в історії як другий Зимовий похід. Він почався в ніч з 3 на 4 листопада 1921 р. Було створено 3 повстанські групи: Волинську, яку очолював Ю. Тютюнник, Подільську (М. Палій) і Бессарабську (А. Гуляй-Гуленко). Остання через різні перешкоди не змогла прорватися з Румунії в Україну. Група Палія пройшла з боями Поділлям і 29 листопада повернулася назад. Група Ю. Тютюнника захопила Коростень, та 14 листопада була розбита червоною кавалерією. Частина вояків повернулася до Польщі, а 359 бійців більшовики розстріляли 21 листопада у м. Базар після того, як жоден не захотів «каятися». Так закінчилися визвольні змагання українського народу 1917— 1921 рр.

Війна більшовицької Росії проти УНР.

Після жовтневого перевороту 1917р. у Петрограді змінилася політична ситуація і в Україні.

За ініціативою Центральної Ради у Києві було створено Крайовий комітет охорони революції в Україні. Рада не підтримала російських більшовиків і в київському конфлікті між військами Київського військового округу, місцевими більшовиками й Радою, остання зуміла перебрати владу у свої руки. Лише в Донбасі, та на кілька днів у Вінниці, Кам’янець-Подільському, Проскурові, Рівному та Луцьку більшовики встановили радянську владу.

Під тиском життєвої дійсності, Центральна Рада йде на рішучий крок і 7 листопада 1917р. видає III Універсал, яким проголосила створення Української Народної Республіки (УНР) у федеративному зв’язку з Росією. В документі була означена територія УНР з 9 губерній: Волинь, Київщина, Катеринославщина, Поділля, Полтавщина, Харківщина, Херсонщина, Таврія (без Криму), Чернігівщина. Щодо приєднання до УНР частини Курщини, Холмщини, Воронежчини і суміжних губерній та областей, де більшість населення було українським, то це питання переносилося на майбутнє і передавалося “зорганізованій волі народів”.

Значне місце у ІІІ Універсалі займала програма соціально-економічних і політичних реформ – націоналізація землі, 8-годинний робочий день, контроль над виробництвом, місцеве самоврядування, свобода слова, друку, віри, зібрань тощо.

Гарантувалося негайне проведення мирних переговорів  з метою виведення України зі стану війни, проголошувалася необхідність судової реформи, ліквідація смертної кари та оголошення амністії для політв’язнів, права національних меншин, що мешкають в Україні.

Одночасно керівники ЦР, проголошуючи УНР, замість того, щоб  остаточно  відокремитися від Росії, закликали допомогти Росії, щоб “уся Російська республіка стала федерацією рівних і вільних народів”. Але чи була сама російська демократія готовою до федерації? Не була. Це була помилка М.Грушевського та його однодумців. В цьому проявилася політична природа ЦР із її романтичними мріями автономізму та федералізму. Вона так і не змогла позбутися цих помилок до кінця свого існування.

Конфлікт між Петроградською Радою народних комісарів і Українською Центральною Радою. Більшовики України й Росії розпочали послідовний наступ проти зростаючого українського руху, готуючись до збройного перевороту. Та їх планам не вдалося здійснитися. Війська ЦР оточили змовників, роззброїли їх і вислали в Росію. Згодом, наприкінці листопада 1917р., київські більшовики організували страйк 20 тис. робітників, провели крайовий з’їзд своєї партії за участю представників Петрограду. Та ще далі пішла Рада Народних Комісарів Росії, яка надіслала Центральній Раді 4 грудня 1917р., втручаючись у внутрішні справи держави, ультиматум, звинувачуючи останню у небажанні скликати Всеукраїнський з’їзд рад (але ж з’їзд відкрився 4 грудня), в дезорганізації фронту, в роззброєнні радянських частин, у підтримці на Дону генерала Каледіна. Закінчувався цей документ погрозою, що у випадку неприйняття зазначених вимог протягом двох діб, РНК буде вважати Центральну Раду в стані війни проти радянської більшовицької влади в Росії та Україні.

Але Генеральний секретаріат відкинув будь-які намагання російських більшовиків і поклав відповідальність за розв’язання українсько-російської війни на РНК. Остання, розпочавши пропагандистську роботу, ввела російські війська на територію України. 9 грудня перші ешелони прибули до Харкова. Це місто стало їх форпостом. Там було встановлено жорстокий режим політичного терору.

І Всеукраїнський з’їзд Рад. Майже одночасно активізували свої дії київські більшовики. Вони вирішили усунути Центральну Раду з політичної арени за допомогою контрольованого ними виборчого процесу і через скликання 4 грудня Всеукраїнського з’їзду рад захопити владу у свої руки. Однак, через нестачу голосів цей маневр їм не вдався, згодом члени РСДРП(б) на чолі з В.Затонським (124 особи з 49 рад) переїздять до Харкова, об’єднуються з делегатами III з’їзду Рад Донецького й Криворізького басейнів і нашвидкоруч проводять свій з’їзд рад під охороною росіян 11-12 грудня 1917р.

Цей, так званий “з’їзд” схвалив переворот у Петрограді і політику РНК, у тому числі і її ультиматум, проголосив УНР радянською республікою, частиною федеративної Росії та обрав Всеукраїнський центральний виконавчий комітет. 17 грудня 1917р. більшовиками було сформовано Народний секретаріат, який відразу ж оголосив про поширення в Україні декретів РНК.

Тим часом із Росії прибували нові військові частини, захоплюючи Донбас і південь України. УЦР і Генеральний секретаріат роблять спробу захистити Україну. 15 грудня організовано Особливий комітет оборони України (М.Порш, С.Петлюра, В. Єщенко), 18 грудня полковник Капкан очолив військо УНР, трохи пізніше прийнято рішення про формування української армії на засадах добровільності. Але більшовики, ламаючи  героїчний опір  українців, через Крути, які обороняли студенти й гімназисти, просувалися до Києва.

Література

Бойко О.Д. Історія України. -К., 1990.

Винниченко В. Відродження нації. -К., 1990.

Верстюк В. Українська Центральна Рада: Навч. посіб. — К., 1997.

Дорошенко Д. Нарис історії України. В двох томах, т.1. — К., 199

Історія України: нове бачення. — К., 2001.

Історія України / Кер. Автор. Кол. Ю. Зайцев. — Л., 1996.

Історія України /За ред. В.М.Литвина. -К., 2006.

Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. — Л.,1995.

Мирончук В. Д., Ігошкін Г. С. Історія України. — К., 2001.

Новітня історія України (1900-2000 рр.) — К., 2002.

Петровський В. В., Радченко Л.О., Семененко В.І. Історія України: Неупереджений погляд. — X., 2007.

Реєнт О. Українська революція. -К., 1996.

Субтельний О. Україна. Історія. -К., 1991.

Гамрецький Ю. Універсали — визначні віхи історії Центральної Ради. // УЇЖ. -1990.-№2.