У кінці ХІХ

У кінці ХІХ — на початку ХХ століття в Україні розпочинається розквіт

народного мистецтва. В цей час формуються народні промисли і з’являються

цілі плеяди мистецьких династій — кілька поколінь однієї родини майстрів, які

традиційно займаються одним, або декількома видами декоративно-

прикладного мистецтва. Декоративно-прикладне мистецтво – галузь художньої

творчості, спрямованої на естетично-художне формування середовища людини,

створення мистецьких виробів для побуту. Вони тісно були пов’язані з

національними й етнічними особливостями, народними звичаями [2, с. 54].

Тому окремі види народного мистецтва, які побутували в регіонах, набули

широкого розповсюдження : це настінний розпис, народний іконопис, кераміка,

лялькарство, писанкарство [4, с. 42]. У ті ж часи, окремим художнім явищем

виникла народна картина, як синтез народного іконопису і декоративного

розпису, убираючи в себе їхні риси. З розпису — пропорційність і симетричність,

а з іконопису — іконографічність і спрощеність малюнку. Народна картина -

твір живопису, який виконаний олійними фарбами на полотні, картоні, дошці,

склі, що відповідає духу народу і його національним особливостям [8].

«Українська народна картина ( а також білоруська, російська, польська),

незважаючи на сюжетний і тематичний характер, в основі своїй містить

властиві модерну елементи міфологізму. Вона майже позбавлена чинників

ренесансно-барокового карнавалу, характерних для лубочної картинки,

натомість у ній досить сильну роль відіграють фактори» [4, с. 44]

«…романтизму», у багатьох творах присутній момент милування міщанським

життям, яким ніколи не жив той, хто створював картину» [4, с. 45].

Розповсюдження народна картина набуває саме у кінці ХІХ — початку ХХ

ст. На початкових етапах розвитку вона дійсно схожа на народну ікону, проте

набагато простіша і так само ж гарно вписується в інтер’єр селянського житла.

У тому ж відрізку часу формуються її основні сюжети й жанри.Українські народні картини зазнали певних змін, своєрідної еволюції

впродовж ХХ століття: по-новому осмислилися традиційні релігійні та світські

сюжети народних картин: О. Найден пов’язує між собою за смисловим

значенням народні картини «Козак Мамай» та «Козак та дівчина біля криниці»

[4].

Тому далі, провівши аналіз історії українського «наївного» мистецтва XX

— XXI століття, засвідчуємо його самостійну ґенезу в образотворчому

мистецтві та авторську оригінальність, зв’язок із народною творчістю.

Відчутними є також стилістичні впливи професійного мистецтва у формі

наслідування деяких творчих манер, прийомів і технік. Це зумовлює

актуальність проблеми, адже українське «наївне» мистецтво є своєрідним

явищем із особливою естетикою, побудованою на елементах фольклору. У

сучасних українських мистецтвознавчих, естетичних та культурологічних

працях як відгалуження традиційного народного мистецтва ХХ століття чи як

складова аматорського мистецтва воно найчастіше фігурує під назвою

«народний примітив», «українське наївне мистецтво», «український народний

примітив» [5].

Світоглядні та естетичні засади українського наївізму є особливим

етноментальним ґрунтом, генетичним зв’язком із народною орнаментальною

культурою, а від фольклору (в тому числі образотворчого) успадковуються

синкретизм і колективність мислення, варіативність і канонічність,

спадкоємність передачі традицій. Тому одним із аспектів, що заслуговує на

увагу, є роль «народної картини» — цікавого та оригінального за змістом і

формою українського художнього феномена [4].

Жанр народної картини, яку зараховують до образотворчого фольклору,

до «народного примітиву» (О. Найден, Т. Пошивайло), є одним з

найрозповсю-дженіших на території України, і набув своєї переінтерпретації не

тільки в мистецтві професійних художників (О. Саєнко, Г. Міщенко, О.



Потапенко), а й «наївних» митців ХХ — поч. ХХІ століття (А. Рак, П. Райко, Г.Шабатура) [12, с. 1]. Іконографічний аналіз народної картини («Козак і дівчина

біля криниці», «Козак Мамай» та ін. ) як своєрідного феномену народної твор-

чості, проведений українськими дослідниками мистецтвознавцями П. Білець -

ким, А. Жаборюком, О. Найденом, Т. Пошивайло, Ф. Уманцевим [12, с. 1].

Але особливим акцентом є символізм у народній картині. Наприклад,

оселя, хата на цих «наївних» картинах – це символ Космосу, а поширений



традиційний сюжет – «дівчина біля криниці» – символ богині родючості, від

якої залежить урожай, тієї самої, котру трипільські племена зображували на

своїх ритуальних посудинах, а українські вишивальниці – на весільних

рушниках, які завше були оберегами оселі [4, с. 33]. Іншими традиційними

мотивами народної картини є дерево – символ Світового Древа, постаті козака

та дівчини як символів чоловічого й жіночого начала, які народжують життя у

світі, тварини та птахи, які символізують ті чи інші обряди, чесноти, звичаї [4,

с. 33]. Фольклорні та пісенні сюжети набувають в образах народної картини

нового звучання й потрактування; можна сказати, що народна картина – це

індивідуальна трансформація майстром казки, легенди, народної пісні. У ній

сплелися в чудернацькій формі міф, фольклор, аматорське мистецтво – це і

породило її, як унікальне й неповторне явище [11].

Народна картина також визначається за такими типами жанрів як

натюрморт, портрет історичний та побутовий, синкретичний і звичайний

краєвиди [10, с. 1].

Для народної картини характерне обмежене використання засобів

лінійної та повітряної перспективи, законів світлотіней та рефлексій, тому що

народні майстри не прагнули до анатомічно правильної передачі людських

зображень. Подібні завдання народні мистці розв’язували спрощено,

узагальнено [4, с. 8]. Та від цього їхні твори не втрачали своєї емоційної сили,

набуваючи глибокої символічності [10, с. 1].У наш час у жанрі народної картини, продовжуючи традиції предків,

працюють такі видатні митці сучасності: О. Доріченко, І. Новобранець, М.

Онацько, А. Рак, І. Сколоздра.

Осмислення живопису як образотворчої частини загального обрядово-фольклорного цілого, семіотичний підхід до фактів живопису дає змогу проникнути в контекст його позасюжетних і позатематичних зв’язків, чіткіше визначити його ритуально-магічні та побутово-утилітарні функції.



Народний розпис

Народний розпис (писанки, розписані весільні скрині, іграшки й інші вироби з дерева) щодо кольорово-формальних чинників може бути зарахований до живопису.

Значна кількість писанок практично всіх ареалів Полісся були зібрані ще у ХІХ ст. для Лубенського музею Є.Н.Скаржинської та представлені у книзі С.К.Кульжинського (кольорові й чорно-білі таблиці). Писанки Чернігівщини та сучасної Сумщини (Глухівський, Новгород-Сіверський, Кролевецький, Стародубський повіти) подані Пелагеєю Литвиновою в альбомах «Южно-Русский орнамент. Выпуск 1″ (1899) та «Южно-Русский народный орнамент. Выпуск 2″ (1902).

Орнамент писанок Полісся загалом має рослинно-геометричний характер. Його мотиви не настільки структуровані й подрібнені, як писанок Карпат і Прикарпаття, і водночас не настільки рослинно-декоративні, як писанок Полтавщини і південних регіонів. Геометричність та конструктивність їх орнаменту досягається шляхом геометризації рослинних форм, які набувають компактно-виразного вигляду. Щодо цього, а також щодо колористичних уподобань, у яких перевага надається червоній, чорній і білій барвам, писанки Полісся мають деяку схожість із писанками Поділля. Основні мотиви — «вазон», «повна рожа», «грабельки», «кучері», «млинці», «вітрячки», «кривульки».

Мотиви «вазон», «букет», «виноград», «квітка», «яблучко» найбільш поширені у розписах весільних скринь та дерев’яних тарілок, зокрема на Чернігівщині. На Волині та в інших ареалах Полісся мальовані скрині зустрічаються зрідка.

Ще не так давно — у 1980-ті роки — дерев’яні кришки низеньких криничок на Волині розписували хрестиками, квіточками, кружальцями та хвилястими пагінцями.