курсовая ГНИЗЮК М.А. 2 курс

План

Вступ

Розділ 1.Життевий та політичний шлях Михайла Грушевського

1.1 Ранні сторінки біографії великого українця

1.2 Внесок М.С. Грушевського в становлення української державності

Розділ 2.Здобутки М.С. Грушевського як науковця.

2.1 Михайло Грушевський – видатний історик України

2.2 Археологічні дослідження Грушевського

2.3 Наукові здобутки в археографії

Висновки

Використана література

Додатки

Вступ

Актуальність теми. На сучасному етапі української історії відбуваються складні процеси становлення державності та громадянського суспільства, демократичних і гуманістичних вартостей, відродження національного духу та ідеї. В цьому контексті архіважливого значення набуває дослідження патріотичних сторінок історії українського державотворення. Життєвий, науковий та політичний шлях Михайла Сергійовича Грушевського, що став уособленням боротьби за незалежну Україну, виступає й сьогодні предметом жвавих дискусій у наукових та політичних колах і не втрачає цінності для подальших наукових досліджень. Крім значного теоретичного інтересу, постать М. Грушевського дає плоди й для досліджень практичного характеру, слугує яскравим прикладом патріотичного шляху, боротьби за власну національну незалежну державу і дає для сучасних керманичів української держави приклад відданості інтересам народу.

Ступінь наукової розробки проблеми. Із аналізу дослідницької літератури можна зробити висновок, що наявні дослідження по проблемі політичної та наукової діяльності М. Грушевського, не зважаючи на свою чисельність, не задовольняють вимогу системного осмислення його поглядів як державного, громадського діяча та універсального вченого. У більшості розглянутих нами робіт акцентується увага лише на окремих аспектах його діяльності та світогляду. Зауважимо, що науковці часто висвітлюють особистість М.С. Грушевського з діаметрально протилежних позицій, їх науковий доробок потребує подальшого глибокого аналізу та систематизації.

Джерельною базою є теоретичні монографії сучасників великого українця, а також праці та періодичні статті що побачили світ у роки незалежності України. Особливе місце посідає творча спадщина

М. Грушевського, зокрема твори у яких розвивалися філософсько-історичні погляди: “Початки громадянства. Генетична соціологія”, “Історія України-Руси”; “Історія української літератури”, “З історії релігійної думки на Україні”, “На порозі нової України. Гадки і мрії”, “Українська партія соціалістів революціонерів і її завдання”, “Історія і її соціально виховуюче значення”.

Об’єктом дослідження є державницька та наукова діяльність корифея вітчизняної історіографії М.С. Грушевського, його внесок в українське державотворення.

Предметом дослідження є основні віхи життєвого та політичного шляху М. Грушевського, еволюція його світоглядно-філософських та політичних позицій, внесок у вітчизняні суспільні науки та роль у процесі боротьби за українську державність 1917-1918 рр.

Метою дослідження є вивчення особистості М.С. Грушевського в контексті його громадсько-політичної та наукової історико-філософської діяльності, оцінка його внеску в українську та європейську історію. Означена мета конкретизується у таких дослідницьких завданнях:

відтворити основні віхи життєвого шляху М. Грушевського;

реконструювати особливості його становлення як науковця

очільника держави;

проаналізувати розвиток політичних поглядів Грушевського;

резюмувати роль визначного діяча в державотворенні українського народу.

Методологічну основу роботи становлять загальнонаукові та спеціально-історичні (історико-генетичний, історико-порівняльний, історико-типологічний) методи. Провідними в роботі стали методи реконструкції та моделювання, створення ідеального типу теоретико-методологічних схем. Застосовано загальнонаукові методологічні принципи, серед яких виділяємо принципи: історизму, системності, об’єктивності, світоглядного плюралізму.

Практичне значення роботи полягає у тому, що висновки роботи можуть сприяти розвитку чинників розбудови української держави, впливати на хід становлення в Україні громадянського суспільства, самоусвідомлення української нації, її культурного та духовного відродження. Загалом результати роботи можуть використовуватися при аналізі творчості вченого, у розробці лекційних курсів і спецкурсів з історії України у школах, коледжах та вищих навчальних закладах.

Розділ 1. Життєвий та політичний шлях Михайла Грушевського

Ранні сторінки біографії великого українця

Походить Михайло Сергійович Грушевський, як він пише у своїй автобіографії, з бідної родини Грушів (пізніше – Грушевських), що загніздилася в Чигиринському повіті. Були це переважно дячки і паламарі. Дідові Михайла – Федорові – вдалося згодом переїхати під Київ, до села Лісники, і це допомогло батькові Грушевського – Сергію Федоровичу – здобути освіту і присвятити себе педагогічній діяльності. Спочатку він працював у Київській та Переяславсько-Полтавській семінаріях, а потім у народних школах на Кавказі, був автором одного з найбільш популярних у Росії підручників церковнослов’янської мови. Мати – Тамара Захарівна Опокова – також походить з духовної родини. Михайло народився 29 вересня (17 ст. ст.) 1866 року в Холмі (тепер містечко Хелм на території Польщі), а виростав на Кавказі, куди батько переїхав працювати – спочатку в Ставрополі, а потім у Владикавказі, зрідка відвідуючи Україну.

Батько прищеплював синові любов до всього українського – мови, пісні, традиції, і в Михайла рано збудилося й усвідомилося національне почуття, підтримуване книжками та нечастими поїздками до України.

В 1880 році батько віддав Михайла до Тифліської гімназії, де хлопець із запалом читав усе, що міг дістати з історії, літератури та етнографії України. А вже через чотири роки гімназист надіслав перші свої проби пера (кілька оповідань) Іванові Нечую-Левицькому, який підтримав початкуючого автора. Молодий Грушевський мріє з часом стати українським літератором і вченим. Визначальними чинниками у формуванні його інтересів, планів стали монографії М. Костомарова, «Записки о Южной Руси» П. Куліша, збірники М. Максимовича і А. Метлинського, «Історія Січі» О. Скальського, річники «Киевской старины».

Михайло хотів швидше потрапити до Києва, що уявлявся йому центром української наукової і літературної роботи, але батько, боячись українського запалу хлопця і наляканий тодішніми студентськими «історіями», довго не погоджувався. І лише взявши з Михайла обіцянку, що той не братиме участі в ніяких студентських гуртках, відпустив сина. Роки (1886–1890), коли Грушевський навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету, належать до сумних часів російських університетів. «Система нагінок,– згадує Грушевський,– за всякою вільною гадкою з боку уряду і власних чорносотенців, витворяла задушливу атмосферу. Найбільша окраса тодішньої української науки – професор В. Антонович – робив враження чоловіка, утомленого цими нагінками; він ухилявся від близьких зносин з студентами і все більше відсувався від історії в «спокійніші», як на ті погані часи, сфери археології, історичної географії, нумізматики».

На третьому курсі М. Грушевський взявся виконувати наукову роботу, запропоновану професором Антоновичем, «История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века». Праця отримала золоту медаль, і Михайла залишили при університеті на кафедрі російської історії. У 1890–1894 pp. Грушевський працював при Київському університеті як професорський стипендіат.

На початку 1891 року професор Антонович, повернувшись з подорожі на Галичину, запропонував Грушевському очолити кафедру історії України, яку планувалося згодом відкрити у Львівському університеті. Молодий вчений прийняв цю пропозицію з ентузіазмом, оскільки в той час в київських українських колах надавалося великого значення галицькому рухові за створення всеукраїнського культурного вогнища, сподіванням подолати систему заборон українського слова, піднести національний дух.

У травні 1894 року Грушевський захистив дисертацію на ступінь магістра, темою якої була суспільно-національна історія Поділля XVII–XVIII століть. Того ж року «цісарським рескриптом» у Львівському університеті засновується кафедра «всесвітньої історії з спеціальним оглядом на історію Східної Європи» замість запланованої кафедри історії України. Таке рішення мотивувалося магістратом тим, що українська історія не може вважатися конкретною наукою. Грушевський переїздить до Львова і обіймає посаду завідувача цієї новоствореної напівукраїнської кафедри. Окрім університетських лекційних курсів Грушевський з запалом взявся за організацію наукової роботи з українознавства в реорганізованому ним Науковому Товаристві ім. Шевченка.

За браком доброї бібліотеки українських книг, періодичної літератури з історії України та інших українознавчих дисциплін вести наукову роботу в тодішньому Львові було важко. Особливо засмучувало те, що надії, з якими їхав Грушевський до Галичини,– нормальні обставини для українського культурного та наукового розвитку, прихильність уряду і поляків до української національної ідеї – поступово втрачалися. Невдовзі Грушевському довелося переконатися, що «поляки нічим не хочуть поступитися в своїм пануванні і не розуміють інших відносин до русинів, як відносин пануючої народності до службової». Ця обставина стала причиною того, що він різко розійшовся у поглядах навіть з найближчими приятелями і зблизився з опозиційними колами, які не підтримували польсько-української угоди про злагоду, статус-кво між поляками та українцями. З іншого боку, зіпсувалися стосунки Грушевського з польською університетською колегією, яка хотіла мати в його особі покірного послушника.

«Одночасно,– згадує Михайло Сергійович,– москвофільські та слов’янофільські діячі, київські і львівські, мастили мене з свого боку як проводиря українського сепаратизму, вказуючи, наприклад, на мій підпис під маніфестом реформованого народовства, що ставив конечною цілю національної програми політичну самостійність України. В цих роках приятелі з офіційних російських кругів остерігали мене, що мені не можна приїздити до Росії, і я кілька літ не приїздив аж до 1905, і це було дуже прикро і трудно для мене (весь час свого львівського професорства я зіставався російським підданим і за російським паспортом приїздив, звичайно, 2–3 рази на рік для наукових занять і громадянських зносин)».

У такій напруженій і недоброзичливій атмосфері М. Грушевському було нелегко вести плідну наукову роботу. Водночас його заповітною мрією ще з студентських років залишалось написання повної монументальної багатотомної історії України, якої на той час Україна не мала. Справа в тому, що українські історики старшого покоління вважали: для написання української історії час ще не настав, бракує матеріалу, зостаються величезні прогалини. Першою задумкою Грушевського було написання історії України в трьох томах, які обіймали б старий, литовсько-польський і новий періоди. Зайнявши кафедру історії у Львівському університеті, Грушевський розробив і читав протягом семи семестрів загальний курс історії України. Цей лекційний курс і мав стати основою майбутньої книги.

Протягом 1897–1898 років Грушевський написав і видав перший том «Історії України-Руси». У Галичині його вихід став помітним явищем. Прохання допустити цю книгу в Росію було відхилене. У наукових польських та російських колах книга цілковито замовчувалася, та й з українських істориків ніхто не відгукнувся бодай коротенькою заміткою про її публікацію. Незважаючи на це, Грушевський вів розпочату справу далі і протягом 1898 року написав і видав другий том, а протягом 1900 року – третій, що містив давній період історії України. Працюючи над «Історією України-Руси», вчений планував вкластися в 5–6 томів, але коли йому довелося відвести аж два томи на опис суспільно-політичного життя України тільки XV–XVII століть, він переконався: для того, щоб довести історію України до XIX століття, запланованих обсягів не вистачить. Десятий том «Історії України-Руси», що вийшов у світ уже після смерті Грушевського, охоплює, як відомо, лише останні роки Козацької держави Богдана Хмельницького.

Починаючи з 1906 року діяльність Грушевського дедалі більше зміщується до Києва, на Лівобережну Україну. Він агітує за перенесення сюди «Літературно-наукового вісника», відкриття в Києві відділу львівської книгарні Наукового Товариства ім. Шевченка, запрошує до Києва молодих галицьких публіцистів і дослідників. Влітку 1906 року Грушевський їздив на тривалий час до Петербурга, де саме розпочала засідання І Державна дума, і брав активну участь у роботі її української фракції та українського клубу і редакції заснованого тоді «Украинского вестника».

1.2 Внесок М.С. Грушевського в становлення української державності

Серед провідних течій історіософії української історичної науки чільне місце займає державницький напрям, прихильники якого, вважаючи головним рушієм історичного процесу державу, зосереджують основну увагу на дослідженні історії державності [1,235]. До чільних представників державницького напряму української історіографії зазвичай відносять Д. Дорошенка, В.Липинського, С.Томашівського, І.Крип’якевича, І.Кревецького, О.Оглоблина, Н.Полонську-Василенко та ін., але поза цим переліком нерідко залишається постать найвидатнішого українського історика Михайла Грушевського, за яким закріпилася приналежність тільки до народницького напряму. Між тим, саме М. Грушевський як визнаний лідер української історіографії, засновник наукової історичної школи у Львові, сприяв формуванню цілої низки фахівців з історії державності України, а своїми працями зробив особистий внесок у дослідження цієї проблеми, і таким чином дав підстави вважати його безпосередньо причетним до державницького напряму. На цю сторону історіософії М. Грушевського вказав Я. Дашкевич, ув’язавши з його іменем зародження національно-державницького напряму в українській історіографії [2,67]. На ключове місце М.Грушевського у започаткуванні державницького напряму української історіографії вказували Л. Винар, О. Пріцак та інші дослідники [3]. Однак їхні праці не дають цілісного уявлення про роль М. Грушевського у становленні цього напряму в українській історичній науці. Запропонована стаття ставить за мету хоча б частково заповнити цю прогалину і висвітлити внесок М. Грушевського у дослідження історії державності України, показати його вплив на зародження і розвиток державницького напряму української історіографії шляхом створення львівської школи істориків-державників. На сучасному етапі відродження та примноження національних традицій української історичної науки, її інтеграції в європейський історіографічний простір цілком закономірним є звернення до наукової спадщини видатного українського історика, мислителя і державного діяча М. Грушевського, яка містить великий пласт цінних знань та ідей, котрі не втратили своєї актуальності й сьогодні. Нове прочитання його праць з української і світової історії, ознайомлення з поглядами вченого на роль держави, її характер, призначення та функції, осмислення тих сторінок спадщини, які замовчувалися або фальсифікувалися за доби тоталітаризму, має велике й актуальне значення для сьогодення та майбутнього. Державницький напрям започатковувано в умовах, коли в українській історіографії на тлі романтизму запанувало народницьке трактування історичного процесу, в центрі якого ставився народ як двигун історії. М. Максимович, П. Куліш, М. Костомаров, В. Антонович і М. Грушевський були представниками народницької історіографії, яка переважала в Україні у 2-ій половині ХІХ ст. Суспільно-політичний розвиток і наростання потужного національно-визвольного руху на початку ХХ ст. дали нові виклики історичній думці, яка вже мала принципово нову наукову схему і нову концепцію українського історичного процесу, опрацьовану М.Грушевським [4]. На фундаменті цієї концепції він побудував багатотомну «Історію України-Руси», яка стала історіософською основою його наукової школи істориків у Львові. На розвиток державницького напряму в українській історіографії великий вплив мали українська національно-державницька ідея, історія багатовікової боротьби українського народу за волю і національну державність, а також західноєвропейська історіософія з її школами Л. Ранке, Ф. Савіньї та потужна державницька течія російської історіографії. І все ж рубіжне значення для утвердження державницького напрямку в нашій історіографії мала Українська революція 1917-1920 рр., головним підсумком якої було відновлення національної державності, що, в свою чергу, дало поштовх створенню нових праць з історії українського народу, з історії державності України, формуванню історичної свідомості. Будучи незаперечним лідером української історичної науки, М. Грушевський став і одним з фундаторів відновлення української державності як голова Центральної Ради і творець УНР. Вивчаючи тогочасні його історичні та історіософські концепції, світоглядні настанови дедалі більше переконуєшся у необхідності дослідження державницького процесу, який знайшов відображення у працях ученого, присвячених українській, європейській і світовій історії, а також у його політичних трактатах, зібраних у книзі «На порозі нової України». Як відомо, науковий доробок М. Грушевського нараховує близько 2000 праць, розвідок, коментарів, рецензій, що синтезують наукові знання про український народ, у тому числі і його державотворчу місію. Як політик він був засновником Національно–демократичної партії Галичини і Товариства українських поступовців у Києві, одним з творців Четвертого Універсалу про державну незалежність УНР, фактично першим її президентом.  Весь науково-теоретичний та конкретно-історичний доробок М. Грушевського пронизаний національно-державницькою ідеєю. Для вченого наука була й підґрунтям політичної діяльності, тому він наголошував на ідеалах держави, пов’язаних з демократією, свободою і людським поступом у всесвітньому вимірі. Розвиток історичної візії М. Грушевського щодо проблеми державності України діалектично виходив з його попередніх політичних поглядів, які зазнавали еволюції: від вимог «національно-культурної автономії» в рамках «єдиної і неділимої» Росії — до вимоги «національно-територіальної автономії” у межах децентралізованої демократичної Росії і, нарешті, – до проголошення «самостійної, ні від кого незалежної, вільної суверенної Держави Українського Народу». Така еволюція поглядів ученого відбувалася на основі заглиблення в українську й світову історію, в аналіз реальної політичної ситуації, що склалася в самодержавній багатонаціональній Російській імперії в умовах Першої світової війни, повалення царизму, революційних потрясінь і більшовицького перевороту 1917 р. М.Грушевський був підготовлений до такого розвитку подій, адже ще на початку XX ст. він наголошував, що політика гноблення і денаціоналізації стала засобом політичної і суспільної деморалізації, що пригноблені провінції завжди і всюди є осередком розкладу для пануючих народностей, всього державного організму, що імперії розпадуться, а пригнічені народи неминуче відновлять свої державності.  Історію української державності М. Грушевський головним чином виводив з народницької концепції історичного процесу та історіософії позитивізму, на якій базувалася його багатотомна «Історія України-Руси». Торкаючись найдавніших державних утворень на українських землях і позитивно оцінюючи основні напрями діяльності Київської держави, учений загалом критично ставився до тогочасного режиму, наголошуючи, що той прагнув задовольнити лише інтереси правлячої верхівки. Історик зазначав, що навіть, «коли в тій самій науці Ярослава знаходимо ми згадку про потребу згоди між князями з огляду на долю держави, то й тут вихідною точкою служать особисті інтереси самих князів…». Невідповідність інтересів княжої влади і дружини, з одного боку, і народних мас, з іншого, призводила, за словами історика, «до тої знеохоти людності до князівсько-дружинного устрою, яку мусимо особливо прийняти для Київщини як основу тих змагань до безкняжої, бездружинної автономії…»[5,48,295]. Не випадково, коли на Русі з’явилися татари, народ сподівався за допомогою цих чужинців звільнитися від ненависної влади. “Таке становище, їх не можна інакше пояснити як змаганням, виломитися з-під князівсько-дружинного режиму, що важким тягарем лежав на народній масі…», — зазначав учений [6,159]. На його думку, ставлення більшості українського народу до державотворчих процесів часів Київської Русі було байдужим або навіть негативним. «…У нас князівсько-дружинний устрій не пройшов глибоко в масу народну, не перейняв її цілою системою, як феодалізм західний, не пустив глибокого кореня в самий ґрунт, – зазначав М.Грушевський.  Він зоставався чимсь зверхнім, досить хистко прив’язаним до народу». Далі історик стверджував, що політичний устрій не відповідав народним ідеалам і на інших етапах історії України. «Свій чи чужий, він ніколи, чи майже ніколи; не був витворений відповідно ним (народом — Ю. Р.) і громада з урядом стояли один проти одного не тільки в період давній» [7,71,73]. Для розуміння історіософії державності М.Грушевського в системі його загальних наукових і суспільно-політичних поглядів, варто розглянути три основні категорії, які були для нього визначальними. Це – «народ», «держава» і «герой в історії», кожна з яких, на думку О.Пріцака, мала для нього відповідне змістовне навантаження, почерпнуте з різних філософських систем. Якщо «народ» у М. Грушевського – це поняття метафізики романтичного періоду, то «держава» — це анархістсько-соціалістичний термін Прудона – Драгоманова. Тільки «герой в історії» відповідав позитивістській концепції, як і метод праці перших шести томів «Історії України-Руси” [8]. Михайло Грушевський, хоч і піднявся на вершину народницького напряму, водночас бачив і його слабкі сторони, а тому дедалі більше усвідомлював необхідність досліджувати роль держави, виявляти й аналізувати державницькі традиції українського народу, на що орієнтував і своїх учнів історичних шкіл у Львові, а згодом і в Києві. Під його наставництвом сформувалася перша національна школа української історіографії державницького спрямування, яка ґрунтувалася на історичній схемі вчителя, на його концепції і методології історичного дослідження, а також на західноєвропейській державницькій історіософії та ідеї постпозитивізму. Українські історики-державники надали схемі М. Грушевського більш яскраво вираженого державницького і національного забарвлення і поклали її в основу новітньої української історіографії. З цього випливає, що наша державницька школа виросла на науковій спадщині М. Грушевського, який і сам значно розширив і збагатив державницьку концепцію української історії, а його історіософські погляди зазнали помітної еволюції. Це добре помітно з інтерпретації М.Грушевським доби Б. Хмельницького та доби гетьманування І. Мазепи, які він розглядав як найважливіші періоди української історії нового часу, пов’язані з історією національно-визвольного руху за волю і державність України.  Аналізуючи процес переосмислення М.Грушевським народницької концепції української історії і перехід до державницького її розуміння, необхідно зауважити, що він не означав відмови від визнання як пріоритетної ролі народу в історії, так і від категорії «народу» в історичному дослідженні. Вірячи у відродження України, її державності, вчений наголошував на необхідності формувати національну свідомість, вказував на неприпустимість замовчування прагнень українського народу до політичного самовизначення і побудови власної держави. У 1912 р. в статті «Украйна й украинство» М.Грушевський гостро критикував тих «авторитетніших представників» українства, які в подіях останніх століть шукали «докази нездатності українського племені до державного життя, відсутність основ для політичного і суспільного будівництва…» Висловлюючи жаль з приводу тривалого перебування українців у бездержавному стані, називаючи основною причиною цього явища «несприятливі історичні умови», учений доводив, що «в ті моменти, коли народне життя мало можливість самовизначення, не було нестачі в прагненнях до політичного, державного життя…» [9,13-14]. Як уже зазначалося, період 1917-1918 рр. став для М. Грушевського переломним рубежем у переосмисленні ролі держави в історії та житті суспільства. Очоливши Українську Центральну Раду, він, за словами Л. Винара, став «головним будівничим української державності в XX ст.» Саме в умовах національної революції та державного будівництва вчений найбільше уваги приділяв осмисленню досвіду минулого та обґрунтуванню перспектив української державності. Поступово ідея української держави утверджувалася як домінанта історіографічної та історіософської концепції його творчості. Проблеми держави і державності Грушевський розглядав у органічному зв’язку з проблемою «народу», його домінуючої місії в історичному процесі. Як професійний історик він прагнув з’ясувати роль держави у широкому історичному контексті, при цьому головним критерієм для нього був пошук відповіді на питання, наскільки держава відповідала чи не відповідала потребам українського народу впродовж його історії. Як відомо, він дотримувався автономно — федералістичних поглядів і на початку діяльності Української Центральної Ради, відстоюючи чесну і справедливу федерацію з демократичною Росією, і, тільки внаслідок жовтневого перевороту, приходу до влади більшовиків та їх інтервенції проти УНР, він пішов на проголошення суверенітету і незалежності України. Але, як справедливо звернув увагу Я.Калакура, не слід протиставляти самостійницькі та автономістичні гасла в українському та європейському визвольному русі, оскільки автономізм не є альтернативою самостійності, а лише одним з кроків до неї. Ще задовго до ІV Універсалу, наприкінці грудня 1917 р., на засіданні Центральної Ради М.Грушевський заявив, що через обставини Україна на ділі стала самостійною, незалежною державою, а тому офіційне проголошення самостійності не було несподіванкою для українського суспільства [10,21,24].  Як учений-прагматик і людина демократичних поглядів М.Грушевський виступав не за механічну побудову української держави заради самої держави, а відстоював ідею демократичної держави, побудованої на засадах права. Він наголошував: «Ми відкидаємо поліційно-бюрократичний устрій і хочемо оперти наше правління на широких основах самоврядування, залишаючи адміністрації міністерській тільки функції загального контролю, координування й заповнювання тих прогалин, які можуть виявлятися у діяльності органів самоврядування. Впливи бюрократії таким чином будуть дуже обмежені». Проголошуючи зречення УНР «тих формальних засобів, тих – так би сказати – каналів, котрими інші державні організації провадять і закріплюють у верствах громадянства ідеї державності, послуху, обов’язковості і пієтизму до неї, роблять їх провідним мотивом діяльності громадянина», – М.Грушевський висловлювався за створення «народної держави», яка б забезпечила «громадянські вольності і демократичний устрій». Не випадково, проводячи паралелі між ставленням до держави громадян античного світу й громадян майбутньої Української держави, він зазначав: “Так, як старинний римлянин або елін виростав, жив і вмирав у тім переконанні, що держава-громада існує для його щастя, і він повинен служити їй і цим завданням її віддати всі сили, все життя, – тому, що нема взагалі на світі іншої вищої й благороднішої мети, як це служіння своїй громаді-державі.., – так повинно бути й на Україні!» [11, 49,50,36]. Займаючись державними справами, М.Грушевський не припиняв наукової діяльності, постійно звертався до історичного досвіду та уроків минулого. За його концепцією, першим державним утворенням українського народу була Руська держава з центром у Києві, а згодом зі своїм продовженням у Галичі XII—XIV ст. Спираючись на історичні джерела, він переконливо довів, що Київська держава виникла на своїй рідній землі і не була принесена варягами, як про це твердили прихильники норманської «теорії». І хоча доля Київської Русі і Галицько-Волинської держави склалася драматично у зв’язку з навалою монголо-татар, а згодом українські землі були колонізовані Литвою, Польщею і Московією, український народ ніколи не мирився з чужоземним пануванням, боровся за національне й соціальне визволення, за власну державність. Символом цієї боротьби була доба Хмельниччини – найбільшого спалаху української народної революції і утворення Української Козацько-Гетьманської держави. Ця доба займає чільне місце в наукових дослідженнях М. Грушевського, їй присвячено три томи «Історії України-Руси». Вчений проаналізувавши цей переломний період історії України на основі маловідомих джерел, дійшов висновку, що визвольний рух охоплював усі верстви українського народу, що революція 1648-1649 рр. мала широку народну базу і державницьке спрямування. Велику увагу в «Історії України-Руси» М. Грушевський приділив державницькій концепції Б. Хмельницького та його сподвижників, показав роль українського козацтва, духовенства, міщан, шляхти і селянських мас у революції і державному будівництві. Він уперше подав широкий спектр дипломатичних зв’язків козацької України з іншими державами. Відстоюючи концепцію незалежності козацької держави, історик не ідеалізував діяльність Б. Хмельницького та провідної козацько-шляхетської верстви. Він критично оцінював його зв’язки з Кримом після 1649 р., а також еміграцію частини українського селянства в Росію, розглядаючи це як їхню зневіру до політики гетьмана. Це, на думку історика, підривало боротьбу за самостійність, за соціальне і національне самовизначення. М. Грушевський негативно оцінював діяльність Хмельницького щодо Переяславської ради та «березневих» статей українсько-московської угоди 1654 р. Залишаючись вірним ідеалам народницького трактування історичного процесу, М.Грушевський був далекий від ідеалізації державних діячів і героїв загалом. Це стосується як постатей князів, так і гетьманів, портрети яких постають у його працях звичайними людьми з їхніми сильними і слабкими сторонами, із здобутками і помилками. Щодо постаті Б.Хмельницького, то М.Грушевський вступив у полеміку з В. Липинським, який, справедливо вважаючи гетьмана геніальним державним діячем, не бачив його помилок. У прикінцевих замітках до другої книги ІХ тому «Історії України-Руси», присвяченій Б.Хмельницькому, М. Грушевський підкреслював, що адресує її «не йому — вождеві , а творчим стражданням українських мас. Всім, хто болів тілом і духом, напружував сили фізичні й інтелектуальні, лив свою кров і бився в тенетах си¬туації, перетворюючи се велике потрясеннє, викликане “героєм Богданом” і його компанією в динаміку життя цілої України” [12,1508].  Підсумовуючи свої наукові дослідження доби Б.Хмельницького, М.Грушевський зазначав, що своїми критичними зауваженнями не хотів принизити його роль. «Все таки він лишається не тільки центральною фігурою, репрезентантом найважнішої епохи в життю нашого народу – найбільшої революції ним пережитої, – писав історик, – але і великим діячем, головним актором її, людиною дійсно великою своїми індивідуальними здібностями і можливостями» [12,1507].  Позитивно оцінював М.Грушевський також державницьку діяльність гетьмана І. Мазепи, зокрема його дипломатичний хист, союз із Карлом XII, який міг забезпечити Україні самостійність і незалежність. Він вказував на безпосередній зв’язок між урядом Б. Хмельницького, його шведською політикою і шведською орієнтацією козацької старшини 1700-х років. Провідним мотивом державницької політики І. Мазепи історик вважав ідею суверенності і цілісності українського народу [13].  Критичні застереження М.Грушевського щодо деяких негативних сторін діяльності Б. Хмельницького та інших державних діячів не можуть асоціюватися з нігілістичним ставленням його до держави взагалі. Як уже говорилося, запропонована ним наукова схема української історії була зорієнтована на дослідження ролі народних мас у державницьких змаганнях. На цій схемі формувався державницький напрям української історіографії, історіософія його численних учнів. Слід мати на увазі, що державницька концепція М. Грушевського суттєво відрізнялася від державницької концепції, яку сповідували В. Липинський, Д. Дорошенко, І. Кревецький та ін. Вони ідеалізували монархістську модель державності, прагнули використати досвід і уроки європейської та української історії для створення незалежної Української держави, опертої на сильну владу гетьмана. Перевага концепції М. Грушевського полягала в тому, що вона мала чітко окреслені демократичні засади державності, ґрунтувалася на ідеї: народ творить державу в своїх інтересах, насамперед, для забезпечення вільного і кращого життя. Підсумовуючи сказане про внесок М.Грушевського в утвердження державницького напряму в українській історіографії, вважаємо доцільним ще раз повернутися до думки Я. Дашкевича про те, що »переломним моментом в українській історичній науці загалом – остаточним відходом від історіографічного народництва та переходом на історіографічне національне державництво – треба вважати вихід у світ перших чотирьох томів „Історії України-Руси» (Львів, 1898-1903) та праці „Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства» (С.-Петербург, 1904). Тоді для всіх українських істориків стало зрозуміло, що писати далі про історію України так, як писали до Грушевського, вже неможливо. Треба було або піднятися до рівня Грушевського і його львівської школи, а це було непросто (недаремно замовкає Володимир Антонович), або залишатися в межах російської державницької школи, незалежно від свого етнічного походження (для прикладу, доля Івана Линниченка, братів Стороженків у дореволюційний час), або по-епігонському культивувати народницький напрям (Орест Левицький, Олександра Єфименко). У 1898-1904 р. було змуровано міцний фундамент нового напряму в українській історичній науці, який тепер, з перспективи майже століття, з повним правом можна назвати національно — державницьким.»[14,66-67] Отже, з кінця ХІХ й упродовж 1-ої третини XX ст. у ставленні М. Грушевського до рушійних сил історичного поступу відбувався складний процес переосмислення й еволюції на користь примату державності. Не відкидаючи роль народу як основної категорії наукового дослідження і головної рушійної сили історичного процесу, він чітко обґрунтовував історичну місію національної держави у житті суспільства. Історик усвідомлював, що держава, незважаючи на притаманні їй недоліки, у сучасному світі є обов’язковим стрижнем розвитку кожної нації як у завоюванні волі, демократії та незалежності, так і в захисті цих найбільших цінностей. У сучасних умовах Україна має можливість не тільки осягнути теоретичне надбання свого геніального і гідного сина, але й втілити в життя його ідею розбудови «народної держави», правової і демократичної держави – з національним обличчям і громадянським суспільством. Відповідальні завдання постали і перед істориками, перед українознавцями, яким належить глибоко і всебічно дослідити витоки, зародження і розвиток української державницької ідеї, боротьбу багатьох поколінь українських патріотів за самостійну, соборну Українську державу як неодмінну умову збереження української нації, реалізації її історичної місії. 

Розділ ІІ Здобутки М.С. Грушевського як науковця

2.1 Михайло Грушевський – видатний історик України

В науковому світі об’єктивно стверджено, що Михайло Грушевський є найвидатнішим українським істориком, який своїми дослідженнями, зокрема монументальною «Історією України-Руси», заклав твердий фундамент під розвиток української наукової історіографії. Його головним завданням було створення нової історії України й історії української нації від початків її історичного буття до сучасної доби на цілій її території. Для реалізації цього найважливішого проекту української історіографії треба було створити нову модель-схему української історії, яка охоплювала б усі періоди політичного, культурного, суспільно-економічного, релігійного й інституційного, зокрема державно-правного, розвитку. Отже, треба було будувати нову, наукову історію України на новій історіографічній основі, за новим планом. Так народилася історична схема-модель історії України Грушевського, про яку згадаємо пізніше. Тут хочемо лише підкреслити, що історик не починав своєї праці відірвано від спадщини попередників – М. Костомарова, М. Максимовича, П. Куліша, М. Драгоманова, свого ментора і засновника української наукової історіографії В. Антоновича та інших істориків, які намагалися в умовах царської цензури досліджувати окремі явища і періоди історії України, видавати джерельний і важливий архівний матеріал для створення джерельної основи історичних досліджень. Але вони не могли самі створити нову модель і новий синтез історії України.

Грушевський, як і його ментор, розвивав свої історіософічні і політичні концепції на основі кириломефодіївців. Ідея служіння рідному народові була домінантною в науковій творчості, культурно-народній праці і суспільно-політичній діяльності Михайла Грушевського. Проте, як справедливо ствердив Мирон Кордуба, історичні праці Грушевського, зокрема його «Історія України-Руси», «були строго об’єктивні і позбавлені «будь-якої тенденції, політично-партійної чи класової».

Михайло Грушевський був спадкоємцем методології історичного дослідження з наголосом на джерельну документацію та на критику історичних джерел. Саме ця традиція документалізму характеризує школу Антоновича, і в цьому аспекті Грушевський продовжував і поширював методологічну основу історичного дослідження.

Проблема об’єктивної оцінки Михайла Грушевського як історика й організатора української історичної науки складна і нелегка. її складність полягає перш за все в тому, що Михайло Сергійович обіймав своєю творчістю широкий діапазон історичної тематики, що охоплювала всі періоди історії України, історичні допоміжні науки, а також історію літератури, етнографію, соціологію, фольклор та інші українознавчі дисципліни, які мали безпосереднє відношення до його історичних досліджень. Ґрунтовна оцінка організаційно-наукової діяльності Грушевського як головного організатора наукових осередків в Україні й поза її межами, в яких розвивалися у різних організаційних формах історичні дослідження, а також видавалася періодична і неперіодична історична література і різні серійні видання історичних джерел, вимагає монографічного дослідження.

Треба також підкреслити, що ця оцінка нелегка, бо протягом довгих років діяльність і творчість Грушевського систематично й цілеспрямовано фальсифікувалася радянськими партійними істориками в Україні й СРСР; на Заході також часто наукове дослідження творчості історика було замінене її публіцистичним та «ідеологічним» висвітленням, і це теж спричинилося до тенденційної оцінки його історіографічної спадщини й наукової діяльності. Зрозуміло, що партійна історія є прямим запереченням наукової історіографії, і вона лише віддзеркалює фальсифікацію його творчості, життя і діяльності. Саме тому в 1966 p., коли відзначалося 100-ліття з дня народження М. Грушевського, Українське історичне товариство започаткувало на сторінках «Українського історика» систематичне наукове вивчення діяльності і творчості Грушевського, зокрема дослідження його історіографічної спадщини. Так народилася нова українська дисципліна – грушевськознавство. Для кращого зрозуміння М. Грушевського-історика та його наукової спадщини подаємо декілька важливих даних з його життя, що в’яжуться з науково-дослідною й академічно-організаційною діяльністю вченого. В роках 1886–1890 Грушевський навчається на історично-філологічнім факультеті Київського університету під керівництвом відомого українського історика професора Володимира Антоновича. За відносно короткий час він стає одним з найвидатніших його учнів і членом київської історичної школи документалістів. Саме в Антоновича й інших київських професорів він здобуває солідну наукову підготовку в дослідженні української і східноєвропейської історії, а його кандидатська праця «Очерк истории Киевской земли от смерти Ярослава до конца 14 столетия» (1891) і магістерська дисертація «Барское староство» (1894) вказують на виняткові здібності молодого історика і його глибоке опанування історичних джерел і методу історичного дослідження. За рекомендацією Антоновича Грушевський у 1894 р. одержує кафедру історії у Львівському університеті, якою керує до 1914 р. В той же час він стає провідним членом і організатором наукового життя, а згодом головою Наукового товариства ім. Шевченка (від 1897 до 1913 pp.), яке зумів перетворити у справжню академію наук. Двадцятилітня наукова діяльність та історична творчість в Галичині епохальна, якщо говорити про його власну історичну творчість і формування історичної школи у Львові. Саме тут він писав свій монументальний твір – «Історію України-Руси» (перший том вийшов у 1898 p., а останній, десятий,– після його смерті, у Києві, в 1936 p.), опрацював нову модель-схему історії України і заснував першу наукову школу української національної історіографії, опрацював сотні монографічних досліджень і заклав тривкий фундамент під розвиток наукового українознавства й історичної науки. Тут треба підкреслити, що ідею написання «суцільної історії України» Грушевський мав ще в Києві й її реалізацію вважав «питанням чести своєї і свого покоління»3, 20. Це було головне завдання його науково-історичної творчості, що його Грушевський реалізував протягом цілого свого життя у Львові, а згодом у Києві. В організації історичних досліджень історик змагав до консолідації наукових сил Галичини і придніпрянської України. Постання в 1908 р. у Києві Українського наукового товариства, яке очолив Грушевський, дає змогу координувати наукову працю істориків й інших дослідників в Україні. Історична школа Грушевського тепер діяла у Львові і в Києві, а це відіграло переломну роль у розбудові організаційної структури української історичної науки в НТШ, УІТ, а згодом в Українській Академії наук.

Тепер виникає принципове питання: як розумів Грушевський завдання головних наукових установ. Відповідь знаходимо у його записці, підготовленій для загальних зборів НТШ в 1898 р. Він писав: «В попереднім огляді дано погляд на початки наукової роботи нашого Товариства і ту мету, яку воно ставило в сій роботі. Сю мету: стати осередком наукової праці на своєнародній мові, особливо в галузях, зв’язаних з нашим краєм і народом, скупити коло себе якнайширший круг наукових співробітників, вірних народнім інтересам, організувати наукову роботу й в тій організації виховувати нових робітників, нові наукові кадри»4, 20. Це кредо науково-організаційної діяльності Грушевський застосовував у різних формах організації історичних досліджень і взагалі наукового українознавства в усі періоди своєї роботи. Тут виразно бачимо пов’язання концепцій науково-організаційної діяльності з його народницьким світоглядом, з наголосом на вирощення нових кадрів істориків та інших дослідників, «вірних народним інтересам». Це була ідейна й ідеалістична настанова батька української національної історіографії, його наукове «вірую», що його він сповідував ціле життя. Мабуть, цією настановою можна пояснити його геніальність і велетенські здобутки в розбудові наукової структури української історичної науки в НТШ, УІТ, Українському соціологічному інституті та у Всеукраїнській Академії наук у Києві. Можна об’єктивно ствердити, що Михайло Сергійович до сьогодні залишився неперевершеним організатором наукового життя, який зумів вивести українську історіографію на світовий науковий форум.

Наукову історичну спадщину Грушевського можна умовно поділити на наступні групи:

Наукові загально-монографічні дослідження та популярно-наукові й популярні загальні нариси історії України, серед яких монументальна десятитомна «Історія України-Руси» (1898–1936), загальні нариси «Очерк истории украинского народа» (Санкт-Петербург, 1904 та інші видання), «Ілюстрована історія України» у багатьох виданнях (Київ, 1911 і інші), «Про старі часи на Україні» (Санкт-Петербург, 1907), «Історія України» (Відень, 1921). Треба також згадати, що Грушевський видав нарис «Всесвітня історія в короткім огляді» у шести томах (1917-1918).

Наукові дослідження, які охоплювали усі періоди історії України і друкувалися в «Записках НТШ», «Записках УНТ», українознавчому й історичному журналі «Україна», в різних серійних виданнях НТШ і ВУАН та інших наукових виданнях. Сюди також входять наукові праці з допоміжних історичних дисциплін, його соціологічна студія «Початки громадянства» (Відень, 1921) і інші.

Наукові і науково-популярні праці, присвячені історії літератури і культури, включаючи монументальну п’ятитомну «Історію української літератури» (Відень-Київ, 1923–1926), «Культурно-національний рух на Україні в XVI-XVII ст. » (Київ, 1912 і інші видання).

Редагування і видання джерел до історії України, зокрема в НТШ, ВУАН та інших наукових установах.

Історіософічні, політичні й публіцистичні твори Грушевського, що віддзеркалювали його історіографічні концепції і були друковані окремими виданнями в різних журналах і часописах. Для прикладу згадаємо «Конституційне питання і українство в Росії» (Львів, 1905), «Наша політика» (Львів, 1910), «З політичного життя старої України» (Київ, 1917, також вміщено наукові праці), «Якої ми хочемо автономії і федерації» (Київ, 1917), «Проект української конституції» (Київ, 1917), «На порозі Нової України» (Київ, 1918).

Інші видання, присвячені різним ділянкам українознавства, різним питанням українського національного, культурного та політичного життя.

7) Автобіографічні твори і спогади М. Грушевського, в яких висвітлюються його життя, діяльність і творчість. Згадаємо автобіографії історика з 1906 і 1926 років, недавно видані «Спомини» Грушевського за редакцією С Білоконя (Київ, 1988. – Ч. 9; 1989. – Ч. 8). Сюди можна включити також джерельні матеріали, які друкувалися в «Українському історику», «Архівах України» та інших виданнях.

Треба відзначити, що багато історичних досліджень Грушевського появлялося німецькою, французькою, англійською й іншими мовами13, 42.

Через шість років після появи першого тому «Історії України-Руси» в 1904 р. М. Грушевський опублікував статтю «Звичайна схема «руської» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства», у якій виступив з критикою офіційної російської схеми історії Східної Європи (Росії, України, Білорусі), вказуючи на її тенденційність і необґрунтованість, а заразом запропонував власну історіографічну модель історичного розвитку східнослов’янських народів17, 552. Він відкинув гіпотези російських істориків і взагалі російської імперської офіційної історіографії, в яких пропаговано концепції так званої «общерусской» народності, історії і культури, а також заперечувано ранньоісторичний розвиток українського і білоруського народів. Грушевський джерельно довів в «Історії України-Руси», що немає «загальноруської» історії, а тим більше народності. Він вважав, що російська схема, яка заперечує самостійність розвитку українського і білоруського народів у середньовіччі, не витримує наукової критики і тому мусить бути відкинена та замінена новою моделлю-схемою, в якій об’єктивно буде з’ясовано етногенезу й історичний розвиток східноєвропейських народів. Він пише: «Передовсім дуже нераціональне сполучування старої історії полудневих племен, Київської держави, з її суспільно-політичним укладом, правом і культурою, з Володимире-московським князівством XIII-XIV ст., так наче се останнє було його продовженням… Ми знаємо, що Київська держава, право, культура були утвором одної народності, українсько-руської; Володимиро-московська – другої, великоруської. Сю різницю хотіла було затерти Погодінська теорія, населивши Подніпров’я Х-ХІІІ ст. великоросами й казавши їм потім, у XII-XIV ст., відси виемігрувати, але я сумніваюся, що хто-не-будь схоче тепер боронити свою історичну схему сею ризикованою, всіма майже полишеною теорією. Київський період перейшов не у волинсько-володимирівський, а в галицько-волинський XIII в., потім литовсько-польський XIV-XVI вв. Володимиро-московська держава не була ані спадкоємницею, ані наступницею Київської, вона виросла на своїм корені, і відносини до неї можна б скоріше прирівняти, напр., до відносин Римської держави до її галльських провінцій, а не переємства двох періодів у політичнім і культурнім житті Франції»18, 96. Пришивання української середньовічної Київської держави до державної історії російського народу він уважав тенденційним; на основі цієї фальшивої гіпотези історія українського народу «зістається без початку» і «підтримується старе представлення, що історія України, «малоруського народу» починається доперва XIV-XV віком, що перед тим то історія «общерусская»19, 16.

На основі солідного джерельного аналізу Грушевський встановив безперервність українського історичного процесу в усі періоди розвитку в добу ранньої історії, за часів українського середньовіччя з його двома державними формаціями – Київською і Галицько-Волинською державами, які знайшли своє продовження в литовсько-польському періоді, а опісля в козацько-гетьманській державі XVII–XVIII ст., згодом в національно-культурному відродженні XIX ст. і вкінці дістали завершення в державній українській формації XX ст. Українській Народній Республіці. Отже, схема Грушевського охоплювала недержавні і державні періоди історичного розвитку українського народу20, 112. Тут важливо підкреслити, що в 1918 р. Грушевський як історик і будівничий української держави підкреслював, що Україна не є якоюсь «новою і молодою республікою», що «ми відновляємо тільки нашу державність, якою ми жили і яка була нам відібрана проти нашої волі, без признання… Державність наша являється таким же старим постулатом, як і наші соціальні програми». Грушевський нав’язував до традицій «Київської держави Володимира Великого, що була найбільшою українською державою, яку пам’ятає наша історія», і тому українська демократична держава зовсім правильно за державний герб бере «старий знак Володимира Великого, ставить його на своїх грошах, як ставився він колись». «Історична схема» розвитку українського народу сьогодні є основою сучасної української історіографії.

3начення Грушевського, як історика – переломне у розвитку української і слов’янської наукової історіографії. Це значення безпосередньо в’яжеться з національно-культурним відродженням української нації в першій четвертині XX ст. Саме тому ми повністю поділяємо висновок історика й учня Грушевського – Василя Герасимчука про те, що Михайло Сергійович не лише «роз’яснив наше національне «я», вивів наш народ з сумерку сумнівів і непевності щодо походження і своєю історією України дав нашій нації удовіднене право на належне їй ім’я та на самостійне горожанство в світі»9, 216, але й рівночасно готує молоді кадри істориків та інших вчених, які, як і їх учитель, наголошують «ідейний чинник духово-культурного поглиблення нашого народного єства через піднесення наукою національної свідомості і національної культури».

2.2 Археологічні дослідження Грушевського

Для вченого такого рангу, як Михайло Грушевський, зацікавлення городищами, поселеннями, могильниками та іншими пам’ятками старовини – річ закономірна. Любов до предметної старовини у М. Грушевського пробудилася рано, ще в студентські роки. Найбільше археологічних праць з’явилося у М. Грушевського у львівський період його творчості, який можна укласти в рамки другої половини 90-х років XIX – початку XX століття. Саме, протягом цього періоду М. Грушевський провадить археологічні розкопки, які започаткували польові дослідження Наукового товариства ім. Шевченка. В цей час вийшли друком більше половини його статей і повідомлень, присвячених археології. Ось деякі з них: «Новини археологічні» (1894), «Дальші розкопки в с Чехах» (1895), «Похоронне поле в с.Чехах» (1895), «До Болохівщини: Губинське городище» (1896), «Молотівське срібло» (1897), «Молотівське срібло. Археологічна замітка із фототипією» (1898), «Печатка м. Константина з Звенигорода» (1898), «Das Graberfeld von Cechy [Bez. Brody, Galizien]» (1899), «Der Silberfund von Molotiv» (1899), «Ein Bleisiegel aus Stupnica bei Sambir in Galizien» (1899), «Zvenyhorod bei Lemberg [Bez. Bibrka]» (1899), «Звенигород Галицький» (1899), «Молотівське срібло» (1899), «Печатка з Ступниці під Самбором» (1899), «Похоронне поле в с Чехах. Археологічна розвідка» (1899), «Бронзові мечі з Турецького повіту» (Галичина) (1900), «Печатка з околиць Галича» (1900), «Етнографічні категорії й культурно-археологічні типи в студіях східної Європи» (1904), і накінець остання археологічна стаття вченого – «Техніка і умілість палеолітичної доби в нахідках мізинського селища» (1928).

Протягом свого життя Михайло Грушевський опублікував також велику кількість рецензій, оцінок і бібліографічних оглядів, які тією чи іншою мірою стосуються археології. У багатьох випадках археологічні матеріали М. Грушевський використовував при з’ясуванні окремих питань давньої історії України. Так, багато найновішої на його час археологічної інформації знаходимо у збірнику, який містив курс лекцій з давньої історії Русі, прочитаний у Львівському університеті в зимовому півріччі 1894–1895 pp.М. Грушевський – автор ряду рецензій на археологічні дослідження В. Антоновича, К. Мельник, Д. Анучіна, А. Кашпар, В. Томашека, В. Флоринського, І. Хойновського, Н. Дашкевич.

У 1903 році з’явилась рецензія М. Грушевського на монографію В. В. Хвойки «Каменный век Среднего Приднепровья» (М., 1901)10, 216, а також ряд рецензій на публікації нових археологічних знахідок з півдня України11, 255та поодинокі статті на тему галицької археології)12, 181.

Всього за час своєї творчої наукової діяльності у Львові й після на Великій Україні Михайло Грушевський опублікував 41 статтю на археологічні й історико-археологічні теми та близько ЗО рецензій, оцінок і бібліографічних оглядів на ту ж тематику. )13, 42

До вивчення археологічних пам’яток М. Грушевський підходив з притаманною йому скрупульозністю, старався віднайти в них такі сторони, які залишилися поза увагою інших дослідників)14.

М. Грушевський не був ученим-енциклопедистом, але викликає подив його знання європейської археологічної літератури, вміння відшукати в морі часописів, газет, монографій саме найпотрібнішу аналогію до цікавлячої його на той момент якоїсь викопної речі, обґрунтувати, а відтак вивести її датування.

Прибувши до Львова М. Грушевський не застав тут цілини археологічної. До нього свої борозни на ній проклали А. Кіркор, А. Шнайдер, А. Кон, А. Петрушевич, І. Шараневич. Хоча дослідження пам’яток-ними проводилось не завжди фахово з нинішньої точки зору, однак саме завдяки їх копіткій праці вже наприкінці минулого століття у Львові були перші каталоги археологічних пам’яток, археологічні карти, приватні і державні збірки старожитностей.

З приходом в НТШ Михайла Грушевського археологічні дослідження стають систематичними. Силами Товариства проводяться розкопки, речі з яких поповнюють Музей НТШ, створений у 1893 році з ініціативи М. Грушевського. Фондові збірки музею поповнювались також за рахунок археологічних матеріалів, зібраних краєзнавцями-любителями.

До аналізу доісторичних і ранньоісторичних пам’яток залучаються не лише добре відомі в науковому світі спеціалісти, як наприклад Ф. Вовк*, антропологічні й археологічні праці якого вважали за честь друкувати найбільш поважані в світі наукові часописи, але підростаюча генерація дослідників. Так, молодий археолог Володимир Гребеняк, який працював аплікантом у Музеї НТШ, подавав великі надії вже першими своїми публікаціями, окремі з яких рецензувалися М. Грушевським. Однак, у 23-річному віці, воюючи в лавах Січових стрільців, В. Гребеняк героїчно загинув 7 червня 1915 року в бою під Галичем.

У 1894 році в селах Чехи (тепер Лугове) і Висоцько-Бродівського повіту на Львівщині М. Грушевський розпочав перші археологічні розкопки НТШ, які у наступні чотири роки продовжив разом з проф. Львівського університету І. Шараневичем. Об’єктом досліджень став великий ґрунтовий могильник пізньогальштатського періоду. Як пізніше встановлено, це була перша пам’ятка нової археологічної культури – висоцької. Розкопками М. Грушевського і І. Шараневича було виявлено близько 400 поховань, в яких знайдено 864 предмети, серед них бронзові шпильки, браслети, перстені, ґудзики, вироби з заліза, в основному – маленькі ножики з черенком (найраніші знахідки залізних виробів на наших землях), а також намистинки зі скла. Крім того, знайдено кілька сотень глиняних посудин – горщиків, мисок і мініатюрних посудинок, напевне, культового призначення)17, 552. Одна з маленьких посудинок на боках мала серію якихось загадкових насічок, розташованих паралельними рядами та ялинкоподібною фігурою між ними. Власне цю фігуру Я. Лецієвський розглядає як справжню руну – елемент письма, і знаходить їй прямі аналогії серед кельтських та германських рунічних написів)18, 96.

Майже 90 відсотків похованих становили люди зростом у середньому 1,69 м з черепами крайнодолікефального типу, тобто «довгоголові», близько споріднені з середземноморською расою. Про появу у ранній залізній культурі України короткоголового антропологічного типу, що свідчить про міграцію східного – тюркського населення, літописних номадів, М. Гру-шевський пише в одній з наступних своїх праць.

Правда, М. Грушевський у датуванні дослідженого ним могильника у с Чехах допустив серйозну помилку, на яку чомусь ніхто з археологів не звернув уваги : учений відніс могильник у Чехах до останніх століть перед нашою ерою, тобто до ранньоримського часу, хоча, як довели наступні дослідження В. Гребеняка і Т. Сулімірського, датування могильника в Чехах припадає на другу чверть І тис. до н.е. Причину неточного датування М. Грушевським могильника в Чехах може якоюсь мірою пояснити згадка Б. Януша (Василя Карповича) про те, що «проф. Гадачек окреслив хронологію могильника Чехи-Висоцько [...] на першу половину 1-го століття перед Христом і пов’язує ту культуру з пізнішою епохою вже по Христі, репрезентовану тілопальним могильником типу Липиця–Залісся–Псари».

Можемо припустити, що М. Грушевський, який по приїзді до Львова ще не мав достатнього часу пізнати усі особливості місцевих археологічних культур, а також І. Шараневич, відомий більше як спеціаліст по ранньому середньовіччю, натрапивши на оригінальний могильник в Чехах, звернулися за порадою у справі його датування до проф. Гадачека – доброго фахівця по періоду кам’яного віку. К. Гадачек, не будучи на розкопках, не знаючи стратиграфії могильника, а маючи перед собою лише викопані речі, міг помилитися – скажімо, у випадку, коли до ранніх матеріалів випадково потрапила якась пізня річ. Тим більше, що на території (але не в похованнях!) могильника Чехи-Висоцько І. Шараневич знаходив римські монети, які походили, напевне, з верхніх культурно-хронологічних шарів пам’ятки. Отже, прикра помилка, якої допустився М. Грушевський у датуванні могильника, має своє пояснення і тому зрозуміла.

В наступні роки до групи пам’яток, які М. Грушевським названо «типу Чехи-Висоцько», були віднесені могильники з Гончарівки, Лошнева і Ясенова, та ряд випадкових знахідок на початку XX ст. у Бродівському і Золочівському повітах. Перше зіставлення пам’яток цього типу було зроблено напередодні першої світової війни В. Гребеняком, який вважав їх кераміку близькою до посуду «скіфоподібної культури українського Лісостепу», а дещо пізніше на підставі розгляду всіх наявних толі матеріалів висловив думку про оригінальність культури Чехи-Висоцько.

Про свої розкопки в с Чехах Михайло Грушевський мав намір виголосити доповідь на XII Міжнародному конгресі передісториків, антропологів та археологів, який проходив у Парижі з 20 по 25 серпня 1900 року. Але на конгрес він не зміг поїхати. Делегатами від НТШ на конгресі були лише доктори Алчевський, Могилянський та проф. Ф. Вовк. Реферат М. Гру-шевського, який називався «Похоронні поля в Чехах», був написаний по-українськи, тому для ширшого ознайомлення присутніх на конгресі проф. Ф. Вовк переклав його на французьку мову, а сам реферат зачитав Соломон Рейнах. Ф. Вовк мав реферат на тему «Про передмікенську індустрію в неолітичних знахідках на Україні». їхні виступи були дуже вдалі, вчених тепло прийняли. Це, напевне, мусило втішити наших археологів, у яких ще були свіжі в пам’яті гіркі спогади про минулорічний Археологічний з’їзд, одинадцятий за рахунком, який проходив 1899 року в Києві. Коли до Львова надійшло запрошення на цей з’їзд, Іван Франко підготував програму виступів делегації західноукраїнських вчених. Були заплановані доповіді М. Грушевського, Ф. Вовка, сам І. Франко мав виголосити доповідь про розташування літописного Звенигорода. Але у зв’язку із забороною читати доповіді українською мовою галицька делегація брати участь у з’їзді відмовилась.

Цікавили М. Грушевського археологічні знахідки і більш давніх епох. У 1900 році дослідник друкує невелику статтю про скарб, виораний плугом за рік перед тим у с. Комарники Турківського повіту. До скарбу входило 12 бронзових мечів: одинадцять з них були покладені один на одному, а дванадцятий, що мав руків’я у вигляді ніби людської голови, лежав на них навхрест. Зі скарбу уціліло лише два цілі мечі і одне руків’я від іншого. М. Грушевський визначив їх приналежність до середньодунайської культури пізнього етапу її розвитку, навів майже прямі паралелі цьому типу мечів з Земплінського, Ліптавського і Марамурешського комітатів: «До кожного меча знайдемо зовсім подібні дублети, що будуть подібні до кожного з них далеко більше, ніж сі три мечі подібні між собою».

В ряді своїх праць М. Грушевський згадує унікальні за рівнем мистецького виконання золоті Михалківські скарби, знайдені поблизу Борщева на Тернопільщині наприкінці минулого століття (діадеми, фібули-застібки, багато пронизок, підвіски, руків’я кинджалів і просто злитки цього дорогоцінного металу, загальною вагою 7,5 кг). Особистий огляд цих речей та аналіз стилю їх виконання дав змогу М. Грушевському підтвердити припущення К. Гадачека та інших дослідників, що скарби відносяться до періоду раннього залізного віку.

У 1903 році на X засіданні історико-філософічної секції НТШ М. Грушевський зреферував статтю О. Маркевича «XII Археологічний з’їзд у Харкові 1902 p.», а також порушив крайню потребу організації систематичної колекції з археології для пропедевтики; конче потрібні були б у ній:

а) колекція речей західноєвропейських культур періоду палеоліту, неоліту, бронзи й заліза;

б) колекція речей періоду бронзи і раннього заліза з середньодунайських земель;

в) колекція типів речей з нашої території» З огляду на це історико-філософічна секція звернулася до Виділу з просьбою, щоби надав від 500 до 600 корон для закупівлі такої колекції30, 352. Секція постановила просити др. Ф. Вовка, щоб він у час свого побуту у Львові прочитав короткий курс з передісторичної археології.

Вже через півроку (21 листопада 1903 р.) на XVI засіданні секції Ф. Вовк демонстрував перед присутніми привезені ним з Франції крем’яні і кам’яні вироби з французьких, бельгійських та швейцарських стоянок палеоліту, рисунки і гіпсові зліпки пізньопалеолітичних печерних розписів і гравірувань з Франко-Кентабрійських печер, а також багато інших предметів, частина з яких походила з унікальних надводних пальових неолітичних поселень Швейцарії. Ф. Вовк закупив ці знахідки в Парижі, а опісля, переїхавши до Львова, передав їх у Музей НТШ і разом з М. Грушевським упорядкував ці колекції.

З самого початку 1900-х років М. Грушевський чимраз частіше в своїх дослідженнях звертається до етнографії та етнології, тому археологічна тематика відходить на задній план. Такі зміни в наукових зацікавленнях видатного історика зумовлені були, очевидно, все частішим спілкуванням і співпрацею з докторантом Віденського університету Зеноном Кузелею та проф. Ф. Вовком, які з однаковим захопленням займались антропологією, етнографією та археологією. Саме Ф. Вовк на пропозицію М. Грушевського, підтриману етнографічною комісією і Виділом, а також маючи повноваження від Антропологічного товариства в Парижі, у 1904–1905 pp. організував антропологічні експедиції на Гуцульщину й Бойківщину. Особливо цікавою в цьому напрямку діяльності секції була спроба М. Грушевського проаналізувати на теоретичному рівні співвідношення археологічної культури і конкретної етнографічної групи.

У 1904 році на X засіданні секції М. Грушевський зреферував свою статтю «Етнографічні зміни і культурні впливи в археологічнім матеріалі України-Руси», яка була написана для «Сборника статей по славяноведению». В тому ж році ця стаття М. Грушевського вийшла окремим відбитком. М. Грушевський у ній вперше стисло висловлює свої погляди на ряд суто археологічних проблем і явищ. Так, виясняючи причини кардинальних змін на переході від давнього до нового кам’яного віку, він заперечує міграційну теорію О. Шрадера, згідно з якою нові способи господарювання на порозі неоліту принесла в Європу якась окреміший людність довгоголового типу.

На численних прикладах з української і світової археології М. Грушевський застерігає проти «передчасного приліплювання етнічних титулів до археологічних типів, що не тільки безплідно забирає енергію дослідників, а і вносить часом непотрібну заплутанину в археологічний матеріал та відсуває те, що передовсім на його підставі має бути і може бути зроблене – образ розвою культури на певній території, незалежно від етнічної номенклатури її… Увага дослідників передовсім мусить бути звернена не так на роблення далеких виводів, як на уліпшення методів і системи досліду, бо ні в одній іншій сфері ненауковість досліду не являється таким непростимим і непоправним гріхом, як власне в археології [...] недокладно проведена розкопка безповоротно нищить дорогоцінний і, може бути,– одинокий в своїм роді матеріал, даючи замість цінного факту з історії людської культури малоцінні bibelots».

Заповітом для сучасних археологів можна вважати такі слова видатного українського історика: «Повторяю – ми повинні лишити археології те, що вона мусить і може нам дати – історію культури певної території; нехай вона се зробить свободно, не в’яжучись історичними відомостями, а з її поступами буде видно, що можна буде з неї витягнути для передісторичної етнографії. Не мучмо її на прокрустовім ложі наших історичних відомостей, не вибираймо з неї поодиноких подробиць, які здаються нам придатними для певних історично-етнографічних комбінацій. Вона повинна передовсім слідити культурні типи й явища для них самих.

І для успішного її слідження передовсім мусять бути поставлені більше наукові, більш високі вимоги самим методам розроблення, видобування археологічного матеріалу

2.3 Наукові здобутки в археографіїторія археологія український

У багатогранній науковій діяльності Михайла Грушевського завжди одне з провідних місць належало археографічним пошукам. Приступаючи до написання будь-якої великої чи малої наукової праці, М. Грушевський передусім звертався до джерел, розшукував» вивчав, аналізував їх, тільки тоді робив висновок.

Серйозно науковою роботою, за свідченням ученого, він почав займатися студентом у семінарі відомого вченого Володимира Антоновича (1886–1890). У перші студентські роки підготував і першу наукову працю – історико-статистичний нарис «Южнорусские господарские замки в половине XVI века», яка згодом була надрукована в «Университетских известиях» (1890, №2). Студентом 3-го курсу М. Грушевський у семінарі В. Антоновича приступив до написання «Истории Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV столетия» (Университетские известия.– 1891.– №3, 4, 6, 7, 9, 10, 12 й окремо – 522+XVI с), удостоєної золотої медалі.

Успішно закінчивши Київський університет, М. Грушевський був залишений при ньому як професорський стипендіат. У цей час (1890–1894) він під керівництвом В. Антоновича готує і в травні 1894 р. успішно захищає магістерську дисертацію «Барское староство. Исторический очерк» (К, 1894, У1+310 с). Згодом, оцінюючи результати своєї чотирирічної праці, учений в «Автобіографії» зауважить, що «результати роботи розмірно до вложеної в неї праці були досить невеликі, і треба було великого завзяття, щоб не кинути сеї роботи». Як на мене, то автор явно применшує вагу і значення свого першого доробку. Адже завдяки йому М. Грушевський набув ґрунтовні знання з архівознавства, джерелознавства, археографії, палеографії, метрології, хронології, сфрагістики, та ін. спеціальних історичних дисциплін, які він демонструватиме у наступних працях. Ця праця на тривалий час визначила і тематику археографічних зацікавлень ученого у Львові.

Та, зрештою, до такого висновку приходить і сам М. Грушевський. Нижче в «Автобіографії» він пише: «Щоправда – дуже тверда школа архивальної роботи, яку я мусів для неї перебути – сотки переглянених актових книг, робота в архівах Києва, Варшави, Москви не пішла марно: віддала свої услуги мені потім» (Архіви України. – 1991.– №1.– С. 19).

Отже, до Львова М. Грушевський прибув цілком сформованим ученим, у доробку якого були вагомі публікації і наукові розвідки. Восени 1894 р. за рекомендацією В. Антоновича М. Грушевський очолив у Львівському університеті кафедру всесвітньої історії з спеціальним оглядом історії Східної Європи. Поряд з підготовкою і читанням курсу історії в університеті вчений з молодечим завзяттям включився в роботу Наукового товариства ім. Шевченка. Всебічна наукова підготовка, великі організаторські здібності, працелюбність і наполегливість дозволили йому швидко зайняти ключові позиції в НТШ, поставити-на міцний науковий ґрунт всю його діяльність. Уже в 1895 р. вчений став фактичним керівником історично-філософської секції і редактором «Записок наукового товариства ім. Шевченка», реорганізував їх у науковий двомісячний журнал. У «Записках» поряд з науковими розвідками відносно багато місця відводилося публікації документів, анотуванню й рецензуванню документальних видань. Цілий ряд публікацій і рецензій на археографічні видання підготовлено М. Грушевським.

Восени 1894 р. з ініціативи М. Грушевського товариство схвалило програму видання літописних, правових, історико-літературних, історико-етнографічних пам’яток, а також документів з історії церкви, освіти, матеріальної культури українського народу. Для реалізації цього проекту в складі Товариства була утворена Археографічна комісія, яка започаткувала видання документальних матеріалів у серіях:

Джерела до історії України-Руси;

Пам’ятки української мови і письменства.

Втілення в життя програми покладалося насамперед на вихованців історичного семінару М. Грушевського. Серед активних співробітників Археографічної комісії в «Автобіографії» вчений називає О. Терлецького, Д. Коренця, М. Кордубу, С. Томашівського, С. Рудницького, О. Целевича, Ю. Кміта, 3. Кузелю, О. Чайківського, Г. Гарасимчука, О. Сушка, Ф. Га-лійчука, І. Джиджору, І. Кривецького, І. Крип’якевича та ін. Вони, переборюючи фінансові та ін. труднощі, проводили велику пошукову роботу в архівах Львова, Києва, Харкова, Кракова, Варшави, Відня, Москви, Петербурга. Водночас М. Грушевським робилися кроки і до залучення вчених Східної України. Так, підготовку до друку Щоденника Якова Марковича було доручено В. Модзалевському (том 4 виданий у серії: Джерела до історії України-Русі. – Т. 22.– К., Львів, 1913).

Обґрунтовуючи необхідність розгортання археографічної роботи, М. Гру-шевський 1895 р. писав: «Відколи наслідком того повороту, що відбувся в історичних науках взагалі, головна вага перейшла з студіювання самих зверхніх фактів політичного життя в історії взірцевих утворів в літературі на широкі висліди коло розвою культурно-громадського життя й його обставин, потреба розширення археографічних засобів дуже відчувалася в українсько-руській науці. Діяльності давніших і новозаснованих російських і польських археографічних інституцій та видавництв на те не вистачало; не вважаючи на всі їх заслуги коло громадської й культурної історії України-Руси, маси матеріалів лежать невикористаними, а разом з тим зістаються без справедливого вияснення й освітлення часом навіть більші частини тієї історії» (Джерела до історії України-Руси. – Львів, 1895.– Т. 1.– С. 1). Були вироблені основні вимоги щодо археографічного опрацювання документів, якими передбачалося публікувати тексти мовою оригіналу з збереженням всіх мовних особливостей. Будь-яке втручання в текст документів передбачалося оговорювати у примітках, доповнення тексту – подавати в квадратних дужках – [...].

Протягом 1895–1913 pp. Археографічною комісією НТШ у серії «Джерела до історії України-Руси» видано 10 томів документів, а саме: «Описи королівщин в Руських землях XVI віку» (Т. 1–3, 7.– Львів, 1895–1903); «Матеріали до історії Галичини» (Т. 4–6.– Львів, 1898–1901); «Матеріали до історії української козаччини» (Т. 8, 12.– Львів, 1908, 1911); «Дневник Якова Марковича» (Т. 4.– 1735–1740.– К, Львів, 1913).

При великій завантаженості інтенсивною працею над багатотомною, фундаментальною «Історією України-Руси», педагогічною, науково-організаційною роботою в НТШ, М. Грушевський не обмежувався тільки організацією археографічної роботи. Він знаходив час для безпосередньої участі в археографічній діяльності. Насамперед він завершив розпочату ще в Києві підготовку до друку інвентарів та люстрацій королівщин XVI ст., опублікованих протягом 1895–1903 pp. у 1–3 і 7 томах «Джерел» під назвою «Описи королівщин в Руських землях XVI віку» (Т. 1. Люстрації земель Галицької й Перемиської. – Львів, 1895; Т. 2. Люстрації земель Перемиської і Сяноцької. – Львів, 1897; Т. 3. Описи земель Холмської, Бельської і Львівської. – Львів, 1900; Т. 4. Люстрації 1570.– Львів, 1903). За свідченням ученого, друк цієї серії розтягнувся аж на вісім років через брак коштів. Протягом року НТШ мало змогу видавати тільки один том документальних джерел. Через це доводилося чергувати випуск томів різних серій.

Археографічне опрацювання здійснено у відповідності з правилами, прийнятими Археографічною комісією, тобто всі документи надруковані мовою оригіналу із збереженням правопису, «буква в букву, нічого не змінюючи, навіть помилок, без занотування». Кожен том публікації супроводжується ґрунтовною передмовою, а покажчики – іменний і речовий – до перших трьох томів вміщені у третьому томі. У них зосереджений великий матеріал для української ономастики.

Під час революції 1905–1907 pp., коли дещо послабли утиски на Наддніпрянщині, коли і в цій частині України з’явилися періодичні видання українською мовою, М. Грушевський поступово переносить свою діяльність до Києва. Зокрема, зі Львова до Києва було переведено видання «Літературно-наукового вісника». З 1907 р. «Киевская старина» почала видаватися українською мовою під назвою «Україна». Того ж року за ініціативою М. Грушевського і групи співробітників журналу «Киевская старина» (В. Антонович, Д. Багалій, М. Біляшівський, М. Возняк, Б. Грінченко, О. Єфименко, В. Іконников, І. Каманін, О. Лазаревський, І. Франко, В. Щербина та ін.) було створене Українське наукове товариство ім. Шевченка в Києві. Воно складалося з історичної, філологічної, природничо-технічної, медичної і статистично-економічної секцій, етнографічної та археографічної комісій. 1908 р. головою товариства став М. Грушевський. Археографічна комісія, створена 1913 p., зосередила увагу на підготовці до друку джерел з історії Лівобережної України та суспільно-політичного і культурного руху на Україні в XIX ст. Проте утиски, що посилилися під час першої Світової війни, мало що дозволили здійснити. Підготовлене до друку Генеральне слідство про маєтності Стародубського полку було видане тільки 1929 р. (після відповідного доопрацювання і звірки тексту з ін. рукописом К. Лазаревською)

Як відомо, війна застала М. Грушевського у Карпатах. З Австрії він виїхав до Італії і восени через Румунію прибув до Києва, де був заарештований. Після тримісячного ув’язнення його заслали до Симбірська, а потім до Казані. Тільки 1916 р. на клопотання Петербурзької академії наук М. Грушевському дозволено переїхати до Москви. 1917 р. він повертається до Києва й очолює Центральну раду. З кінця 1918 р. перебуває у підпіллі, а потім емігрує за кордон, де працює насамперед над «Історією української літератури». Умов, для заняття археографічною діяльністю учений практично не мав.

На початку 1924 p. M. Грушевський повертається на Україну і, незважаючи на складні умови, в яких йому доводилося працювати, не полишаючи роботи над «Історією України-Руси» та «Історією української літератури», розгортає активну науково-організаційну та археографічну діяльність, згуртовує навколо себе наукові сили, готує наукову зміну. Перебравши на початку 1924 р. керівництво Історичною секцією колишнього Українського наукового товариства, яка 1921 р. була включена до складу Історично-філологічного відділу УАН, але й далі залишилася громадською організацією, оскільки не одержувала від академії коштів на утримання, М. Грушевський вніс пропозицію про створення науково-дослідної кафедри, розробив програми підготовки наукових працівників та викладачів для вищих навчальних закладів, згідно з цими програмами склав списки літератури. 15 жовтня 1924 р. Президія відділу Профосвіти затвердила при УАН науково-дослідну кафедру в складі трьох секцій: 1) методології і соціологічного обґрунтування історії; 2) економічної, соціальної і політичної історії; 3) історії культури. При кафедрі була аспірантура.

З цього часу науково-дослідна кафедра історії українського народу, керована М. Грушевським, стала організаційним осередком історичних досліджень Історичної секції при УАН, безпосереднім продовжувачем роботи, започаткованої Українським науковим товариством. Вона об’єднувала зусилля історичних установ УАН і позаакадемічних установ та окремих дослідників.

З історичною секцією були зв’язані такі академічні установи:

Кафедра історії українського народу нової доби;

Культурно-історична комісія;

Комісія історичної пісенності;

Комісія старої історії України;

Комісія районного дослідження Києва і Правобережної України;

Комісія районного дослідження Лівобережної України;

Комісія районного дослідження Полудневої України;

Комісія районного дослідження Західної України;

Археографічна комісія;

10) Комісія української історіографії.

Не маючи по-суті штатних працівників, учений за короткий час зумів згуртувати навколо створених і відновлених установ близько ста науковців (1926). З 1925 до 1 липня 1929 р. кількість штатних працівників історичної секції збільшилася з 2 до 14 чол. Кафедра історії українського народу в особі М. Грушевського продовжувала працю над «Історією України-Руси» та «Історією української літератури».

Заходами М. Грушевського 1924 р. було відновлено видання часопису «Україна», де поряд з науковими розвідками друкувалися архівні документи, спогади і листування діячів культури, зокрема, листи Т. Шевченка, М. Костомарова, М. Кропивницького, М. Старицького, М. Коцюбинського та ін. Тих, кого це питання цікавить більше, відсилаю до розвідки Аркадія Жуковського, надрукованої в журналі «Український історик» (1986.– №1-2).

Наукові праці, документи з соціально-економічної і політичної історії України та історії української культури також виміщувалися в редагованих М. Грушевським Працях історичної секції, що друкувалися 1925–1931 pp. в «Записках історично-філологічного відділу ВУАН» (кн. 6, 11, 20, 24, 26).

Через Археографічну комісію, створену 1921 р. шляхом об’єднання Археографічної комісії УАН (1919), Тимчасової археографічної комісії для розгляду давніх актів (1843) та Археографічної комісії Українського наукового товариства ім. Шевченка в Києві (1913), здійснювалися виявлення й облік документальних матеріалів з історії України. Причому, регулярного характеру ця робота набрала тільки після повернення до Києва М. Грушевського. Крім членів комісії, штатних і позаштатних співробітників, обстеження невиданих архівних матеріалів як у межах Радянського Союзу, так і за кордоном здійснювалося залученими науковцями. Комісія ввійшла в тісні зв’язки з Археографічною комісією НТШ у Львові і залучила її співробітників до участі в підготовці археографічних видань, насамперед до виявлення і реєстрації документів для соціальної і політичної історії 2-ї половини XVII ст., зокрема, маючи намір продовжити видання матеріалів до історії козаччини, розпочате 1900 pp. Львівською Археографічною комісією; Актів до історії українсько-російських відносин, видання яких припинилося на 1679 р. у зв’язку зі смертю М. Костомарова; українського дипломаторія XVII ст., відсутність якого болісно відчувалася (та й. досі відчувається) істориками, а також для продовження «Історії України-Руси» М. Грушевського.

З метою організації археографічної роботи М. Грушевський 1924 р. кілька разів виїжджав до Харкова, Москви, Ленінграда, де знайомився зі станом архівних фондів. З 1925 р. розпочався планомірний перегляд фондів Посольського, Розрядного та ін. приказів справа за справою, складання переліків документів, які потім переглядав учений і вказував, які саме документи потрібно копіювати. Виготовлялися копії з усіх українських автографів та інших документів.

Аналогічна робота велася в архівосховищах Львова, Кракова і Варшави, де нею керували учні М. Грушевського М. Кордуба і В. Гарасимчук. Копіювалися документи за 1651–1665 pp. (Теки Нарушевича, Матеріали Дзєдушицьких, Русецьких та ін.) Копії згаданих та інших документальних матеріалів, виявлених у Москві, Львові, Варшаві, Кракові, Відні, зберігаються в рукописному відділі Центральної наукової бібліотеки ім. В. І. Вернадського АН України. Разом з діловодними документами установ, якими керував М. Грушевський, вони багато дають для вияснення того, як була організована археографічна робота, яких вона набрала масштабів і як потім була силоміць припинена.

Розгорнувши велику археографічну роботу, М. Грушевський усвідомлював, що обмежуватися цим не можна, журився, що «наукова робота наша все обертається коло препарування сурового документального матеріалу і відносно рідко підіймається до загальніших висновків». Учений робив усе можливе, щоб зібраний документальний матеріал якомога швидше аналізувався і робилися узагальнення, висновки. Цій меті й мали служити регіональні комісії (Лівобережжя і Слобожанщина, Київ і Правобережжя, Південна Україна, Західна Україна). їх співробітниками було підготовлено ряд важливих досліджень, але надрукувати вдалося лише дві збірки – «Київ та його околиця в історії і пам’ятках» (1926) і «Чернігів і Північне Лівобережжя» (1928). Не можна обминути величезного джерельного матеріалу, закладеного в подвижницькій праці «Історія України-Руси», причому текст документів передається з великою точністю.

Історична наука, служінню якій присвятив себе М. Грушевський, у числі перших відчула на собі весь тягар офіційної ідеології. У листопаді 1929 р. Академічна рада ВУАН, захоплена на цей час партбюрократами, вирішила ліквідувати ряд комісій, якими керував М. Грушевський. Учений протестував проти цього акту, але безуспішно. 22 грудня 1929 р. вивели з-під керівництва М. Грушевського й комісію стародавньої історії. Коли ж його усунули від керівництва Археографічною комісією, фактично припинила своє існування історична секція. Проти вченого було розгорнуто безпрецедентну в своїй люті критику, переповнену безпідставними звинуваченнями, наступ проти його спадщини, які тривали не одне десятиліття. На початку березня 1931 p. M. Грушевський змушений був назавжди залишити Україну і відправитися на друге заслання до Москви. Уже цей побіжний перегляд археографічної діяльності М. Грушевського свідчить, що він зробив великий внесок у розвиток археографії, якій належить пильно вивчати і продовжувати його на вищому щаблі.

Висновки

Величезна працездатність, енциклопедична ерудиція, універсалізм дозволили йому однаково плідно працювати в літературознавстві й фольклористиці, археографії й соціології. Найбільше гострих дискусій розгорталося і по сьогоднішній день точиться навколо його фундаментальної праці – «Історія України-Руси».

Свою присягу Михайло Грушевський гідно додержав. Ніхто з українських вчених не дорівняв йому числом своїх публікацій (майже 1800, в тому числі 180 книжок) чи багато вчених є на світі, що могли б з ним рівнятися. Своє завдання, як історика свого народу він розумів дуже широко, і його сумлінно і талановито виконав.

Не меншими є й заслуги перед народом М. С. Грушевського як політичного діяча. Перший голова Центральної ради, перший Президент України він багато доклав зусиль до згуртування доти роз’єднаного імперською політикою народу України, його політичних представників.

Звертаючись сьогодні до історичної постаті і драматичної долі Михайла Сергійовича Грушевського – видатного вченого-енциклопедиста, державного і громадського діяча, який започаткував у шаленій революційній бурі українську державність, ми не можемо не вбачати в його багатющому науковому і громадсько-політичному доробку одне з головних життєдайних джерел сьогоденного відродження незалежної України в її нестримному пориванні до миру, злагоди і щасливого майбуття.

Додаток 1

Михайло Сергійович Грушевський (фото)

Додаток 2

Додаток 3

Додаток 4

Додаток 5

Додаток 6

Додаток 7

Додаток 8

Додаток 9

Додаток 10

Додаток 11

Размещено на Allbest.ru