Хтось у віршах себе шукає

Хтось у віршах себе шукає,

Хтось статуси в групах підбирає.

А чому? Питання легке –

Бо в цих словах вони бачать себе.

І тим самим вони на стіну викладають

Усе те, що в душі вони пильно ховають.

Кожне слово – частинка серця, ключі

Якими потім відчинять їхні двері душі.

І я так зазвичай пишу, щоб інші

Могли не тільки почитати вірші,

А й доторкнутись до душі,

Шкода чіпають її руки чужі…



Ніхто не спитає, чому заплакані очі,

Ніхто не питає, чого ж бо я хочу



І не зрозуміють ніколи вони

Ніхто не підніме моєї сльози.

Навіщо це треба? Нехай собі плаче

І пише вірші. Ніхто не побачить.

А якщо ж бо і так, то нехай собі пише

Після себе все одно нічого не лишить

Лиш слід непомітний… кому вона треба?

Ось так і помре, і зійде на небо…

Ніхто не згадає. Лиш батько і мати

Залишаться тут… від горя страждати…

Вікторія Вернигора